Баба Надя витирала сльози, а вони все котилися. Щеміло серце, віднімала ліва рука. Пошкодували незнайомі люди, пустили квартиранткою.
У нічній сорочці, домашньому халаті і тапочках на босу ногу втекла баба Надя з теплого будинку від рідної доньки. «Ти мені не мати, – верескливо, зриваючи голос, кричала Людмила. – Забирайся геть, стара відьма! Змія проклята!»
Баба Надя бігла через городи, ковзалися, падала, незграбно піднімалася і поспішала подалі від перекошеного злістю дочкиної особи, від слів 18-річного онука Юри:« Якби не затисла гроші, ніхто б тебе і не зачепив! »
«Наїзди» на бабу Надю почалися відразу, як переселилася вона з дідом до дочки. Люда приходила зі своєї фірми нервова, мовчки вечеряла і, грюкнувши дверима, віддалялася в свою кімнату. Надія Іванівна, стримуючи сльози, прибирала на кухні і там же сідала за в’язання.
Потім в будинок вривалося онук Юрик. І замість «Привіт, бабуля!», Як він радісно кричав їй маленький, кидав грубо: «Жерти давай».
Баба Надя витирала сльози. У домашньому халаті і тапочках на босу ногу втекла баба Надя з дому від рідної доньки … «Ти мені не мати!»
Коли в останній раз Людмила називала її мамою? Що трапилося з дочкою і улюбленим онуком? Чому зросла між рідними людьми глуха стіна відчуження? Зі своїм чоловіком, Василем Петровичем, вона говорити про це боялася.
Адже він сказав одного разу, як відрізав: не було потреби з’їжджатися, жили б і далі в селі. Вася намагався рідше бувати вдома: доба через три чергував сторожем, а у вільні дні на риболовлю йшов або в гаражі пропадав.
Та й не дуже-то балакучий був: контузило на війні, сильно заїкався. А як розхвилюється, взагалі слова сказати не може.
Надя його, каліку, в лікарні після пopaнення доглядала, потім одружилися. Дітей довго не було, вже змирилися, але народилася довгоочікувана донечка, Людмилка. Славна така, синьоока. Але часто xвopiла, слабенька була.
Ні в чому дівчинці не відмовляли, кращий шматок віддавали. А як стала студенткою, дорогі прикраси купували. Для того-то мама і розривалася на трьох роботах: вдень автобуси мила в гаражі, ввечері підлогу в конторі, а ночами чергувала в дитячому будинку.
Сироти звали її мамою Надією: шкодувала їх, неприкаяних.
Коли ж вона втратила доньку? Невже, віддаючи тепло нещасним сиротам, свою рідну обділяла? Завалювала донечку подарунками, а в душу заглядати не встигала?
Якщо б могла неосвічена Надя розкласти своє життя по поличках, виявити промахи у вихованні! Просто жила як могла, милуючись на свій пізніше і бажане дитя.
Людмила розмовляла з батьками на одну лише тему – гроші: на їжу, оплату квартири, запчастини до машини, на шубу, «наворочені» телефони. Зять, який працював по вахта на Півночі, отримував хорошу зарплату, але цього Людмилі не вистачало.
Вона бурчала, засуджуючи жадібність батьків, хоч і віддавали вони свої пенсії їй майже повністю. Потім почала скандалити. Одного разу і зовсім підняла на матір руку: онукові Юркові терміново потрібна була нова дублянка.
Одна істерика Юри-студента, інша … «Це наші з дідом cмepтні гроші. Для вас не шкода, а, не дай бог, помремо, вам морока з похоронами! »- намагалася виправдатися баба Надя.
І тут Людмила вдарила матір. Качалкою для тіста. Відступаючи, бабка ніяково зачепила дорогу вазу – улюблену вазочку дочки. Та вщент розбилася, і мати отримала ще одну калатало.
Продовжуючи задкувати і глухим від страшної лайки і дикого вереску рідної дочки і зятя, вона вискочила на сходову площадку. Тут, втративши рівновагу, впала і скотилася по сходах.
Перелякану, брудну, в синцях і саднах стареньку на кілька днів прихистили сусіди з приватного будинку. Потім молода жінка, що здає неподалік будиночок, пустила до себе нещасну. Призначила квартирантці «смішну» плату: дізнавшись її історію, була шокована.
Баба Надя знімає кут через кілька вулиць від своєї дочки. Іноді на зупинці зустрічає онука Юрчика. Він відвертається і крокує геть. А недавно зіткнулася старенька в магазині зі своїм Васею. Hе бачилися кілька місяців, скучила.
Читайте також: Чоловік мене завжди і в усьому підтримував, але коли синові виповнилося 3 роки – зібрав речі і пішов
Дід зовсім змарнів, ще більше згорбився. Він купував пакет молока і батон сірого хліба. Відійшли в сторону, щоб ніхто не помітив і дочки Людмилі не доповів. Якщо вижене і його, то назад не пустить.
«Ти пам’ятаєш, Надя, який сьогодні день? – хвилюючись, а тому заїкаючись ще більше, прошепотів дід. – Сьогодні 50 років, як ми з тобою одружилися ».
Під корявим деревом, за рогом продуктового магазину, стояли дід та баба. Вони трималися за руки і плакали. Але ніхто цього не помічав: всі поспішали у своїх справах.
Пройшов рік з того дня, як бабу Надю вигнала з дому рідна дочка, Людочка. Старенька вже звикла жити квартиранткою у добрих людей. Шишки та синці, отримані після побоїв дочки, пройшли.
Та тільки от гірка образа осіла на серце важким каменем. Ніяк не проходила: чи не синяк, щоб розсмоктатися просто так.
А тут трапилася нова біда.
Одного разу в двері її хатинки постукали. Прийшов молоденький поліцейський зі страшною звісткою: пoмep Вася, чоловік. Пoмep її Вася – той, якого на фронті після контузії вона доглядала, з ким ділила і в війну, і після неї, проклятої, останній шматок хлібця.
Її сокіл ясний, який чоловіком став вірним, з яким дитя народила і виростила. Її з яким розлучила рік тому доля-лиходійка. А вірніше, рідна дочка. Сердечко у Васі пустувати давно, а тут, після цієї сварки і виселення Наді з квартири, зовсім старий здав.
Ось напевно прихопило остаточно і безповоротно. Охнула бабуся, гірко заплакала. Стягнула з голови свою хустку в горошок, їм і витирала сльози. Скільки вже їх виплакала, і знову біда. Ой, біда-то яка!
Дільничний посидів трохи, заспокоював, як міг. Корвалолу накапав, водички дав. Потім пішов. І залишилася стара одна в своєму будиночку. Так що там у будиночку: одна зі своєю бідою на всьому білому світі.
Але все ж зібралася з духом, одяглася і відправилася в квартиру донечки. Чому ж Людочка не прийшла до неї з повідомленням цим, або онук Юра? Про це думала-гадала баба Надя, поки шкутильгала.
Ноги зовсім погано стали ходити, коліна віднімалися. Та й поперек перетнуло, аж в очах темно було. Однак не шкодувала себе бабуся, йшла і йшла, благо, не так далеко: через дві вулиці всього пройти.
Може бути, сильно зайняті пoxopoнами? Неабияке це справа – зібрати людину в останню путь. Як-не-як, батько рідний у дочки пoмep.
Баба Надя потай сподівалася, що спільне горе знову згуртує родину. «Мені багато-то не треба, – міркувала про себе бабуся. – Кашки вівсянки співаємо вранці та ввечері, а вдень чайку з сухариками, та й добре. Може, покличе мене дочка додому? »
Нарешті діставшись, баба Надя подзвонила в квартиру. «Ой, дивіться-но, з’явилася! – глузливо протягнула Людмила, відкривши двері. – Знайшла собі іншу рідню, іншу житлоплощу, ось і вали туди ».
«Привіт, дочко. Навіщо ти так? – несміливо відповіла мати. – Горе-то яке! Васю з мopгу привезли? Де буде тpyну стояти – в залі? »
«Ніяких тpyн мені тут не треба! – відрізала дочка. – Не вистачало ще дитини тpaвмувати. З мopгу на клaдoвище і відвезуть. Гроші на пoxopoн принесла? »
«Cмepтна наша заначка у Васі була. Я зараз дістану », – відповіла баба Надя. І хотіла пройти в квартиру, але дочка рішуче перегородила дорогу: «Нема чого тут брудними калошами топтати, у нас паркет новий! Говори, де гроші лежать, я сама візьму ».
Старенька вказала місце. Дочка повернулася з кімнати якось дуже швидко і, бігаючи очима, заявила: «Пусто там. Нема нічого. Навіщо збрехала? Неси гроші, які є. Або здам його як безхазяйного. Нехай держава ховає».
Баба Надя покірно дістала з тряпочку загорнуту для надійності. Вона завбачливо прихопила з собою свою власну заначку, яку їй вдалося зібрати за цей рік. Простягнула легку пачку дочки.
«Все, вільна», – вихоплюючи пакетик, заявила Людмила.
Двері за бабою Надею з гуркотом зачинилися. Назад старенька дісталася сяк-так. «Господи, тільки б не помepти самій, – стукала в голові одна думка. – Ось Васеньку пoxoваю, тоді і можна. А поки що треба терпіти…»
Xoвaли діда Васю скромно. Спеціальні працівники прямо з моргу повантажили тpyну в машину. Дочка постояла трохи та й пішла. Hе сказала ні слова. Ні сльозинки не промовила. На клaдoвищі з бабою Надею поїхали Васині товариші – кілька старих: з одними він разом рибалив, інші були сусідами по гаражу.
Ось і все пoxopoн. Поминки старенька влаштувала у своїй хаті. Бідні були поминки, на найпростіше вистачило залишилися бабусиних копійок.
Так пройшов ще рік. Навіть трошки більше. І знову постукали в двері. Старенька вже не боялася цього звуку: їй здавалося, що все найстрашніше в її житті вже сталося. Як же вона помилялася!
Цього разу на порозі вона побачила Юрочку – свого внука.
«Привіт», – сказав він якось винувато. Або здалося це бабусі?
«Привіт. Грошей немає, так матері і передай», – тихо, але твердо відповіла баба Надя.
Старенька більше не вірила в те, що її життя зміниться. Що дочка, яка стала чужою, вигнала на вулицю, відняла останні, «cмepтнi» гроші і навіть не пoxoвала по-людськи свого батька, знову стане рідною – не вірила.
Баба Надя змирилася зі своєю самотністю. Так тяжкохвopi люди живуть зі своїм бoлем. Звикають до неї.
«Бабуся, з мамою погано, – сказав Юра. – Paк у неї, oпepaцію робити пізно. Вона просила, щоб я до тебе сходив. А тато пішов від нас – молоду і здорову знайшов».
… Старенька годувала xвopy доньку з ложечки, як маленьку. Мила. Давала таблетки. Розчісувала її волосся. Гладила по руці.
Тримала за руку, коли напади болю ставали нестерпними. Вночі спала тут же – в кріслі. Напівсидячи.
Одного разу Людмила попросила Юру знайти на антресолях альбом зі старими фотографіями. Коли бiль відпускала, мама і дочка разом дивилися знімки – чорно-білі і кольорові. Сміялися і плакали, згадуючи якусь сімейну подію.
… Настало друге березня. Завтра Людочки день нapoдження. Баба Надя завела тісто на святковий пиріг. Увечері доньці стало набагато краще, вона сказала: «Мамj, ти сьогодні не чергує біля мене. Піди в свою кімнату, відіспись».
Баба Надя прокинулася на світанку. Людочка вмupaла, мати це зрозуміла.
«Дитинко моя, не треба!» – кинулася до її ліжка старенька.
«Прости мене, мамо», – прошепотіла жінка. Це були її останні слова.
Поруч на тумбочці лежав альбом зі старими фотокартками. На підлогу випала одна з них: молода мама Надя тримає на руках славну красиву дівчинку. Свою донечку.
