Я нapoдилася і жила з батьками в маленькому містечку – районному центрі. А коли закінчила школу, вирішила, що обов’язково поїду вчитися за кордоном.
І поїхала. Вступила до інституту, успішно закінчила його, вийшла заміж, влаштувалася на роботу, а потім нapoдила дочку.
Все складалося якнайкраще, але за той час, поки я була у відпустці по догляду за дитиною, наша фірма припинила своє існування, і я залишилася без роботи. І як раз в цей самий час я дізналася, що мені зраджує чоловік.
Після розлучення я залишилася без роботи, без чоловіка, без житла і з маленькою дитиною на руках. Спробувала знайти нову роботу, але в такій ситуації без допомоги і підтримки це неможливо.
Мені нічого не залишалося, як повернутися додому до батьків. Повернулася. Але в нашому маленькому містечку, де всі один одного і все один про одного знають, мені доводиться несолодко.
Куди б не пішла, всюди зустрічаю зацікавлені погляди: у кого-то співчуття, у кого-то просто цікаві, а хтось саме зловтішається: «Ну що, підкорила світ? Багато вас таких туди їде, але мало кого там чекають!»
Читайте також: Вішав їй локшину на вуха, а вона вірила
Мені не хочеться виходити з дому, як ніби я якась злочинниця, яка повернулася додому з ув’язнення. Але ж ситуація у мене, можна сказати, звичайнісінька.
Ніхто не застрахований від того, що сталося зі мною. Інша справа, якби це все було вдома – все б знали, за кого я вийшла заміж, хто винен в розлученні.
А з боку це виглядає так, що я стільки років невідомо чим за кордоном займалася і повернулася назад «несолоною облизня», та ще з дитиною.
Мені здається, що мої батьки теж страждають через цю ситуацію, і хоча вони поки мовчать, але якщо в чомусь закинуть, я взагалі не знаю куди подітися.
Зараз я мрію тільки про одне: знайти роботу, щоб у батьків на шиї не сидіти, заробляти собі і дочці на життя і якомога менше ходити по вулицях, щоб не зустрічати знайомих.
Іноді мені здається, що у мене вже немає сил все це терпіти.
