Так вийшло, що ми з сестрою виросли в дитячому будинку. Мені було дев’ять років, а сестрі моїй, ледь виповнилося чотири роки, коли ми туди потрапили. Я, як старший брат намагався прикрасити дитинство своєї сестрички, всі солодощі, які нам іноді перепадали я віддавав їй. Та не давав її в образу, допомагав з навчанням. За матеріалами
Коли мені прийшов час йти з дитячого будинку, я дуже сильно переживав, що залишу свою сестричку одну . Але сам себе я заспокоював, що квартиру мені дадуть, буду вчитися і працювати, як тільки зможу відразу заберу сестру до себе.
Пройшов рік і я нарешті здійснив свою мрію. Настя стала жити зі мною, а я в свою чергу оформив над нею опіку.
Навчалася вона майже відмінно, тільки з математики та фізики у неї були четвірки, я дуже пишався своєю сестричкою, крім того вона займалася спортом і їздила на різні змагання.
Але все це закінчилося зовсім несподівано, вона закохалась.
Її обранцем виявився хлопець мого віку, він ніде не вчився і не працював, вів вільний спосіб життя, мабуть цією свободою він і привернув мою сестру.
Кілька разів я намагався з ним поговорити, що вона неповнолітня, що їй треба школу закінчити, щоб він залишив її в спокої, але він твердив, що у них любов і щоб я не ліз.
Одного разу я прийшов з роботи додому і застав Настю в сльозах.
-Що трапилося? Тебе Міша кинув? – запитав я.
-Ні, не кинув, – прорuдала Настя, – я вaгiтна.
-Чим же ви думали! – закpичав я.
Так як я працював і заводив різні корисні знайомства, у мене вийшло зробити так, що Настю і Мiшу розписали, хоча моїй сестрі було всього п’ятнадцять років.
Буквально через кілька днів після свого шістнадцятиріччя, моя сестра стала мамою двійнят, хлопчика і дівчинки.
Мiша як не дивно зав’язав з простим способом життя і влаштувався на роботу. Все у них начебто налагодилося. Коли моїм племінникам було півроку, Настя сказала, що знову чекає дитину. Міша на це нічого не сказав, тільки плечима знизав, а я був в трансі, так як з двома дітлахами важко, а з трьома маленькими я взагалі не уявляв як справлятися.
Нічого не вдієш, через дев’ять місяців наpoдився у Насті синoк. Зажили ми важко, мало того, що троє маленьких дітей на шиї, так ще й Настя з чоловіком почали бзiки викидати, спочатку Мішу з роботи звільнили, потім він став в зaпoї йти. Настя стала гуляти і дітей одних залишала.
Я на той час уже одружився, купив маленьку квартирку, двокімнатну і моя дружина чекала дитинку. Мені б радіти, а я ходжу похмуріше хмари через витівки сестри.
Одного разу мені зателефонувала колишня сусідка з гуртожитку і сказала, що в кімнаті діти плачуть, а ні матері їх, ні батька не видно і не чутно. Покидавши всі свої справи, я кинувся в гуртожиток.
У кімнаті були одні діти, мокрі, брудні і явно голодні вони ридали в один голос. Я почав дзвонити Насті, вона не взяла трубку, дзвінок Міші теж не дав результатів. Вирішивши почекати недбайливих батьків, я відмив дітей, нагодував їх і поклав спати. Помив підлоги та посуд. Всього я провозився дсь години чотири, але ні Настя, ні Міша так і не прийшли.
-Юль, у мене племінники тут одні, що робити? – подзвонив я дружині.
-Забирай їх і вези до нас, – тут же відреагувала дружина.
Зрадівши, я одягнув дітлахів і всіх трьох забрав до нас додому.
Майже тиждень вони прожили у нас, коли нарешті з’явилася Настя. Але прийшла вона не за дітьми, а попросити грошей у борг. Виявилося, що вони з Мішею подали на розлучення і Настя їде за кордон з якимось новим другом.
З тих пір пройшло вже вісім років, дітлахи Настині ростуть, всі вже в школу ходять, двійнята вже в четвертому класі, Петрик, молодший племінник в другому класі, наша з Юлею дочка в перший клас піде.
Племінники навіть і не згадують рідних батьків, вони знають, що я їм дядько, але називають мене татом.
Перед новим роком 31 грудня, в двері хтось подзвонив, я якимось чуттям зрозумів, що це сестра і не помилився.
За дверима стояла Настя, а поруч з нею якийсь дуже смаглявий чоловік.
Привіт, а я за дітьми! – радісно сказала вона, – а це Абдул, мій чоловік, він араб.
-І куди ти хочеш їх забрати? – сердито запитав я.
-На батьківщину Абдула, – знизала вона плечима, – їх там всі вже чекають.
Знаєш, не віддам я тобі дітей, вони до мене звикли, я для них рідний, а тебе вони й не пам’ятають, – розсердився я.
Тут в коридор вийшла моя дружина і діти, всі дивились на цю парочку. Настя в свою чергу намагалася зрозуміти хто її діти. З хлопчиками все було зрозуміло, а хто з двох дівчаток її дочка вона на знала. Так і не визначивши свою дочку, вона почала лаятися.
-Віддайте, моїх дітей, я їм потрібна, ви не маєте права, – крuчала вона.
Моя племінниця в цей час притулилася до моєї дружини і злякано дивилася на свою матір.
-Настя, ти про них на вісім років забула, а зараз кажеш, що їм потрібна, ти впевнена в цьому? – запитала моя дружина, гладячи по голові племінницю.
-Я не хочу до тітки, – заплакала племінниця.
Я не тітка, я твоя мама, – сказала Настя, раптом відразу заспокоївшись, – можна я хоча б в гості буду приїжджати?
-В гості можна, а діти нехай з нами живуть, їм так краще, – примирливо сказав я.
Настя пішла, сумно опустивши голову, в цей час за вікном почали запускати салюти і ми з дітьми радісно побігли їх дивитися і святкувати новий рік.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел