– Болять, рідненка, трохи, – відповідає бабуся Настя 4-річному люденяті і стиха, так, що дівчинці здається – шурхотить у листячку вітерець, додає: – А колись, Варю, в далекому-далекому для тебе «завтра», ти дізнаєшся: настає час, коли підганяти хвилини вже нема нащо…
– Дивись, бабуню, я вже ось куди дістаю! – маленька ручка тягнеться вгору до сонечка, намальованому на тепло-рожевих шпалерах. – Яка ти велика вже, скоро вищою од мене станеш! – посміхаючись, дивиться на онуку Анастасія Іванівна. – Бабусю, я так хочу скоріш вирости! Я тоді по обіді спати не буду, до школи піду, черевики на […]
