fbpx

– Другий онук відправиться в дитбудинок. І без варіантів!

– Ось скажи, за що мені така кара, а? – ділиться з подругою п’ятдесятилітня Лідія Семенівна. – Я ж адже тільки-тільки в себе приходити початку, зітхнула небагато.

Паші одинадцять років виповнилося, він більш-менш самостійним став. Я його одна з восьми його місяців виростила! Чого мені це коштувало, Наташ! А вчора повернулася моя недолуга дочка.

– Та ти що? Іра приїхала? Правда чи що?!

– Наташа, таке відчуття, що у мене дежавю. Приїхала, так. З валізою і з пузом, яке на ніс лізе, уявляєш? Нapoджувати їй через два місяці!

– Гаразд. Вона що, вaгiтнa? Знову ?!

– Ну а я тобі про що кажу? Знову вaгiтна, знову одна, знову ні житла, ні грошей, черговий козел-співмешканець її кинув з боргами і кредитами, і йти їй нікуди, крім як до матері, до мене, то є. І навіть валізу той же самий, що і в минулого разу.

– Знаєш, мені в якийсь момент здалося, що я в дві тисячі сьомому році повернулася якимось чином. Це все з нами вже було! І якби не Пашкин голос в сусідній кімнаті, я б точно вирішила, що у мене дах поїхав.

Дочці Лідії Семенівни, Ірині, тридцять. Мати називає її «недолугою» і дуже на неї сердиться – за великим рахунком, є за що. Іра з дитинства не була слухняною: вчилася погано, уроки прогулювала, зв’язалася з поганою компанією, курила, випивала. Бурхлива молодість увінчалася незапланованою вaгiтнicтю в дев’ятнадцять років невідомо від кого, претендентів на роль батька було кілька.

Читайте також: БУДУ НAPOДЖYВAТИ ПОКИ БАТЬКИ КВАРТИРУ НЕ ВІДДАДУТЬ

– Я її благала зробити aбopт, була категорично проти дитини. Але хто б мене слухав, – зітхає Лідія Семенівна.

Уже через півроку після нapoдження Павлика Ірина награлася «в дочки-матері», вщент посварилась з Лідією Семенівною і пішла будувати своє життя, «тимчасово» залишивши сина з бабусею. Втім, обіцяла забрати, як тільки влаштується.

– Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове! – розводить руками Лідія Семенівна. – Про те, що дочка забере Пашку і виховуватиме сама, давно вже і мови не йде.

– Вона хоч згадала про сина за одинадцять років? – співчутливо розпитує подруга.

– Кілька разів дзвонила, навіть гроші присилала. Два рази по дві тисячі, і один раз – п’ять.

– Шикарно. У рік по тисячі гривень, і то не виходить!

– Не те слово.

Пашка був дитиною нервовим і збудливим, до того ж алергенність. Чи не спав ночами, погано їв, раз у раз покривався коростою, запросто хапав все вipycи, xвopiв часто і довго – з величезною температурою і всілякими ускладненнями. З розвитком теж було не все гладко. Лідія Семенівна тягала хлопчика по лікарях і логопедам, а ще ж доводилося працювати, щоб звести кінці.

На роботі відверто дивилися косо через постійні лікарняних і те що віпрошувалася.

– Ну а що, їх теж можна зрозуміти! – зітхає Лідія Семенівна. – Працівниця гірше матері-одиночки. Тим хоч бабки допомагають, іноді батьки дітей, їхні родичі. Мені не допомагав ніхто! Взагалі! Дзвонять з саду – у дитини температура, забирайте. А я перший день з лікарняного вийшла, два тижні просиділа. І що робити? Ох, директор кричав на мене, аж стіни дрижали. А у мене думки – так вже і відпусти, там у дитини температура знову. Ось так і працювала.

Зараз, звичайно, Лідії Семенівні з онуком вже набагато легше. У плані успішності зірок з неба він особливо не вистачає, але уроки робить сам, вчиться без двійок, самостійно їздить на спорт, хворіти став менше.

Можна сказати, все налагодилося. А тут знову дочка.

– Я сама, звичайно, винна! – зітхає Лідія Семенівна. – Упустила я її. Неправильно виховала. У підсумку ось розплачуюсь, несу свій хрест.

– Що, і далі нести будеш? – розпитує подруга. – Другого онука теж тепер візьмеш на виховання?

– Ну ні! – скидається Лідія Семенівна. – Я їй вчора відразу сказала – на мене не сподівайся. Якщо дитина тобі не потрібен, значить, він відправиться в дитбудинок, ось і все! І без варіантів навіть. Другого мені не витягнути.

Хоча Іра планувала мені і другого скинути. Стала мені говорити, що у неї борги, кредити, вона нфзщдить, і їй треба працювати в дві зміни, щоб розплатитися. Але я навіть слухати не стала. Сказала, що це не мої проблеми, мені геть одного Пашки вистачило. Це тоді я ще молодше на десяток років була. Зараз взагалі не знаю, як би впоралася.

– Гаразд тобі. Судячи з усього, аборт робити пізно, дитина все одно буде. Ну не в дитбудинок ж його, справді?

– А чому це не в дитбудинок? У мене немає ні сил, ні можливості, ні бажання його брати, і крапка. Нехай ростить сама, я ж не забороняю. Я навіть Пашку на неї вже не вішаю, ладно, проїхали. Але скажи, ти правда вважаєш, що я повинна впрягтись ще й зараз? А якщо вона через рік третього нapoдить?  Про мене щось ніхто не думає! А мені ще Пашку піднімати, між іншим. На це теж сили потрібні.

Джерело.

You cannot copy content of this page