fbpx
життєві історії
«Ех, дочко. Хіба варта Америка твоєї дитини! »

-Мамо! Я їду в Америку! На цілий рік! Ура! Ти, рада за мене? – захоплено кричала в трубку Ірина. Олександра вся посвітліла особою від радості:

– Звичайно рада, донечко! Я просто щаслива за тебе!

– Приїду, розповім! Поки, – і відключилася.

Олександра почала готувати до вечері, вирішила спекти пиріг, раз така подія. Замісила тісто, приготувала начинку. Ірина любить пироги. Вона собі рідко може дозволити. Джерело

Постійно контролює вагу. На роботі з цим строго. Трохи зайвого набрав, усувають і дають термін, щоб зігнати зайвий жирок.

Ірина танцює в ансамблі сучасного танцю. Закінчила хореографічне училище. Професійна танцівниця. Здавалося все попереду сцена, слава. Але сталося непередбачене.

Ірина зaвaгiтніла, так би мовити «залетіла» від залітного хореографа-постановника. Розгорілася любов. Заманив її всякими обіцянками. Малював яскраві картини її майбутнього, від яких Ірина танула і бачила себе, мало не на сцені Великого театру. Та тільки швидкоплинна виявилася любов-то.

Батько дівчинки випарувався, поїхав і ні слуху, ні духу. Залишилася Ірина одна з дитиною. Рік відсиділа в декреті, потім робота підвернулася. Вдалий колектив. Завжди в роз’їздах і на гастролях. Турботу про доньку Марині поклала на маму.

Олександра з запалом почала опікуватися внучку, як же у дочки робота з’явилася, та й кар’єру треба будувати, не вічне ж буде танцювати. І про заміжжя пора подумати. Так думала Олександра, виймаючи смачно пахне пиріг. Вона дбайливо закутала його рушником, щоб не охолов. Ірина ось-ось має приїхати.

Стукнула вхідні двері. Олександра поспішила назустріч. У передпокої стояла дочка. Мати одразу відчула недобре. Обличя дочки було похмуре, зле. Вона з досадою кинула сумку в куток, туфлі розкидала по сторонам і швидким кроком пройшла в кімнату. Олександра поспішила до неї.

– Пішли вечеряти. Я пиріг ось-ось вийняла.

– Іди сама їж, – грубо відповіла Ірина, втупившись у вікно.

– Щось трапилося, доню? – не образилася мати, – говори, що не мовчи. Спробуємо виправити до твого від’їзду до Америки, щоб там не сумує за.

– Саме так, я не їду! – заплакала дочка.

– А чому? Яка причина? – дивувалася мати.

– Он вона – ця причина! – похитала головою, вказуючи на сплячу Марину.

– До чого тут вона? – знову здивовано запитала Олександра.

Читайте також: 8 фраз, яких варто уникати: незворотні наслідки

– Через неї не беруть мене в цю поїздку. За умовами замовника у танцюристів ансамблю не повинні бути неповнолітніх дітей. Це пов’язано зі страховкою, там в Америці. А у мене як бачиш, «причеп».

– Ой, доню говориш таке про Марину. Якою вона тобі «причеп», дитя адже.

– Саме так «причеп» і саме дитя! Через Марину прилетіла з відрядженням за кордон. Я так мріяла про неї. Тепер ось залишайся тут, як прив’язана. О-о, як я це все ненавиджу-у! – завила в голос Ірина і пішла в спальню.

Олександра сиділа як скам’яніла. Вона співчувала дочки, шкодувала. Але нічим допомогти не могла. Зі спальні чулося несамовита ридання Ірини.

Несподівано задзвонів мобільник доньки. Та взяла трубку і стала розмовляти з кимось приглушеним голосом. Потім почувся радісний вигук і, в кімнату влетіла дочка. Вона була схвильована.

– Мама, зараз тільки подзвонила подруга, вона переговорила з керівником щодо мене. Сказала, що він не проти. Через місяць подадуть заявку на оформлення закордонних паспортів і віз. І за цей час я повинна вирішити питання з дитиною. Щоб в документах у мене не було запису, що я мати неповнолітньої. Розумієш?

– Не зовсім дочко. Як це зробити, щоб ти не була мамою Мариночки? Хочеш приховати дані про неї, не вийти.

– Вихід є. Я пишу відмовну на Марину, ти оформляються, як її опікунка. Право маєш, ти бабуся. Житлоплощу дозволяє, і ще не на пенсії. Твого заробітку вистачить на її прожитковий мінімум, я з Америки буду допомагати. Напишу відмовну, мене позбавляють батьківських прав і ву-аля. Вільна жінка, без дітей, ніяких причин мені відмовляти і я в Америці!

– Ой, доню, хіба можна так? Це ж, скільки треба часу, і через суд пройти.

– Е-е, мама, зараз все вирішується по «блату». Подруга сказала, допоможе і з відмовою, судом і оформленням опікунства. Потрібно твоє згоду. Ну як ти?

– Ой, доню, щось страшно мені. Взяти і відмовитися від дочки ?! Не шкода її?

– Мамо, це нормальна практика. Через рік, повертаюся з Америки, пишу покаяння, попрошу повернути дочку, ти даєш свою згоду на зняття опікунства і я знову поважна матуся. От і все. Всього один рік, мама!

Ну, виручи! У вряди-годи така поїздка! Зате повернуся звідти з купою доларів, потім і з кар’єрою легше буде влаштуватися, а людина закордоном побував, великий плюс. Ну?

Олександра сиділа, думала. Напевно Ірина і права? Молода, красива, чого їй себе ховати. Може дійсно так вчинити?

– Гаразд, погоджуся, тільки на рік. Все-таки подумай, дитя кидаєш. А якщо щось трапиться з Мариною, собі не прощу, і тобі ворогом стану.

– Дякую, мамо! Я знала, що можу на тебе сподіватися, що не підкачаєш.

Йдемо є твій пиріг. Я голодна до жаху. А потім документи будемо дивитися.

Мати і дочка сіли за вечерю. Ірина весь вечір була весела, багато жартувала, видно було, рада тому, що все так вдало вирішилося.

Ірина погодувала Марину, та була рада бачити маму і поклала її спати, сама прилягла. Завтра нелегкий день. Олександра ж лежала в темній кімнаті і ніяк не могла заснути. Думала: – не можна, це неправильно! Не можна доньці кидати дитину.

Як? Заради якоїсь Америки відмовлятися від рідного дитя? Неукладувалось це в голові матері. Минула ніч, сну ні в одному оці. Все переживала. Ірина ж навпаки була свіжа і усміхнена. Пішла круговерть з документами.

Подруга Ірини дійсно допомогла з цим нелегким процесом. На диво швидко пройшли всі інстанції. Папери літали з контори в контору з легкістю вітерця. Місяць не пройшов і, Олександра отримала рішення органів опіки, що вона є повноправною опікункою своєї внучки Марини.

Ірина ж довідку, що від такого числа рішенням суду вона втратила все батьківські права на дитину. Оформили закордонного паспорта, отримали візи і вилетіли в Америку.

Залишилася Олександра з малолітньою онукою. Пройшов майже рік, як Ірина полетіла в Америку. Подзвонює зрідка, питала, як справи, цікавилася здоров’ям дочки.

А ось здоров’я Марини, якраз було не вельми. Після від’їзду матері вона стала частіше застудитися, хворіти. Олександра кілька разів лежала з нею в лікарні. Лікування теж було недешевим. Майже всі гроші йшли на дорогі ліки.

Коли Ірина їй дзвонила, Олександра просила прислати трохи коштів на лікування доньки. Ірина енергійно запевняла, ось-ось вишле, а грошей немає, як немає.

Олександра втомилась, адже дитина маленька, а сама теж здоров’ям небагата. Але вона все дочки прощала, аби була щаслива там  в далекій Америці.

Олександра рахувала дні, коли Ірина повернеться додому. Залишився тиждень до повернення. Олександра зітхнула і, погладжуючи сплячу онуку по голівці шепотіла:

– Нічого Мариночка, ось скоро мама приїде і тобі буде легше.

Внучка неспокійно ворушилася уві сні. Ніяк її хвороба не відпускає, лікар сказала, мовляв, якщо не буде поліпшення, відправлять в республіканську дитячу лікарню.

Видно, щось серйозне. Під самий ранок задзвонив телефон. Олександра метушливо схопилася. Серце тьохнуло «Донечко!», Точно дзвонила Ірина:

– Мамо привіт! Як справи все добре?

– Нормально дочка, у тебе як? Коли приїдеш?

– Мамо, ще не скоро. Є новина. Тобі не говорила, тут за мною доглядає американець, звуть Джордж. Він мені вчора офіційно зробив пропозицію. Колечко підніс, як годиться. Я так щаслива! Уявляєш мама, буду жити в Америці!

– А як же ми? – насилу запитала сторопівши Олександра.

– Мамочко, потерпи ще трохи. Ось вийду заміж, привикну і зроблю вам виклик. Приїдете сюди, подивіться на Джорджа, я вас познайомлю.

– А як же Мариночка? Вона запитує, коли ти приїдеш?

– Ось з цим доведеться почекати! Джордж такий недовірливий, його треба підготувати до звістки, що у мене є дочка.

– І як ти довго будеш його готувати? – зі сльозами в голосі запитала мати.

– Ну, ще рік, а може і більше. Не переживай мамо, все буде окей! Ти що, плачеш? Ну, ти даєш, мамо! Чи не рада, що у мене все так вдало склалося?

– Рада, донечко, дуже рада, – вже не стримуючись, заплакала Олександра і додала, – дзвони, не забувай!

– Гаразд, мам, поки! На тому тижні подзвоню!

– Прощай донечко! Ех, дочко, дочко. Хіба варто Америка твоєї дитини! – безсило сказала вона і погладила мокрій від сліз долонею спітніле чоло внучки. За вікном займалася зоря, по стіні ковзнув перший сонячний промінчик. Настав новий день.

Related Post

facebook