Мене звуть Маргарита Сергіївна, мені 57 років, я пенсіонерка. Останні десять років я живу абсолютно одна.
Спочатку діти роз’їхалися, потім овдовіла, ось і залишилася моєю єдиною втіхою моя дача. У теплу пору року я практично завжди там, саджу овочі, вирощую квіти, затишно мені на дачі і спокійно.
Взимку буваю на дачі рідко, снігу багато, що не разгребеш. А ось пізньої осені та ранньою весною, люблю приїжджати на дачу подихати свіжим повітрям у вихідні.
У жовтні цього року тільки ось трохи прихворіла я, тому тижнів зо два будинки просиділа з застудою. Але, як тільки поправилась, відразу полетіла на улюблену дачу.
Підійшла я до своєї ділянки, дивлюся, а хвіртка то не на замку. Ну, думаю, сусідка заходила може, мене шукала. А на двері в будинок і замочка то немає! Тут я злякалася не на жарт, все, злодії відвідали мою дачу.
Взяла себе в руки, зайшла. У будинку все в порядку, тільки на ліжку плед лежить, який точно пам’ятаю, що в шафу складала, а на столі чашка коштує. Ні, ну точно хтось у мене тут був.
Страх відступив, злість з’явилася на його місці. Ну як так можна то, в будинок чужої залізти ?! Дивлюся з вікна, а на задньому дворі хлопчина чужий сидить, років десяти, багаття розвів в мангалі, гріється. Тут то я і зрозуміла хто мій гість: хуліган якийсь!
Вийшла я через задній вхід і покашляла спеціально. Хлопчина злякався, стрепенувся, але не втік, підійшов до мене зі словами:
– Вибачте, тітка, я тут у вас погосподарював трошки.
Важливий такий, худенький, шкода мені його відразу стало:
– Хлопчику, а давно ти на моїй дачі живеш? Їсиш ти хоч що?
– Так два дні всього, я трошки їжі з собою приніс. Ось ще хлібець залишився, пригощайтесь.
Читайте також: ІРА, Я ЇДУ НА ПІВРОКУ ЗА КОРДОН, МЕНІ ХОРОШУ РОБОТУ ЗАПРОПОНУВАЛИ В ІТАЛІЇ, ВІЗЬМЕШ САШЕНЬКУ ДО СЕБЕ? — ЗАПИТАЛА МЕНЕ СЕСТРА
Хлопчик простягнув мені гілку з підсмаженими на вогні двома шматками житнього хліба.
– Як тебе звуть, бідолаха? І чому ти тут?
– Я – Саша. Мамка мене з дому вигнала, коли з вітчимом лаялася, не хочу я туди повертатися.
– Так адже шукає тебе, напевно, мамка тепер?
– Ні, навряд чи, я не перший раз з дому йду. Було і тиждень не жив, і ніхто не кинувся. Тільки ось кожен раз повертатися доводиться, коли їсти дуже хочеться.
Саша розповів мені, що живе його сім’я в селі неподалік. Мати не працює, вітчим калим перебивається, а на гроші, що з’являються в родині, частіше вино, ніж їжу купують.
Ох, і шкода мені стало цього хлопчика, і допомогти то я йому нічим не могла, вік уже похилий, навряд чи опіку дадуть на нього оформити.
Правда, згадала я одну свою приятельку, разом вчилися в інституті, вона до пенсії в адміністрації працювала на хорошій посаді, дай, думаю, спробую, подзвоню їй, може і зможе допомогти.
Тетяна Петрівна мене запевнила, що підуть мені назустріч по опіці на хлопчика, так посприяти обіцяла. Через пару тижнів, стала я Саші опікункою. А ось мати його запійних, так і не кинулася шукати зниклого сина, за це її по швидкому батьківських прав і позбавили.
Живемо ми тепер і не нарадуємося, влітку на дачі, взимку в місті. Ходить мій хлопчик в кращу школу міста, та успіхами радує, вже такий тямущий попався! А малює то як! Краще за всіх в художній школі!
