fbpx
Суспільство
Коли в двері її квартири подзвонили, вона насторожилася

У суботу Ольга Миколаївна збиралася зайнятися пранням. Треба було ще сходити в магазин за продуктами. А ввечері можна подивитися фільм по телевізору – в газеті вона обвела кружечком назву і час .

Їй хотілося комедійної мелодрами, – жанр в програмі збігався з її бажанням. День завершувався спокійно і красиво: вона зручно лежить на дивані і стежить на екрані за тим, як закохана пара долає всілякі непорозуміння на шляху до свого щастя.

Коли в двері її квартири подзвонили, вона насторожилася. Це був інстинктивний рух душі, сама звичайна реакція на рух ззовні.

У якихось випадках, підкоряючись рятівної і їй самій до кінця незрозумілою слабкості, вона не відкривала двері, – просто не могла зрушити з місця.

Стояла або сиділа, захоплена дзвінком зненацька, і чекала. Потім, наче прокинувшись, підходила до дверей і прислухалася: якщо вона чула звук віддаляються кроків, їй ставало легше. Їй здавалося, так що там здавалося, вона була впевнена, що спілкується з світом не на рівних умовах.

Вона бачила навколо себе людей, які хотіли б її використовувати з будь-якого, самого незначного приводу. Або я їх сама так притягують, інший раз думала вона, вони помічають мою незахищеність, вона кидається їм в очі.

Та сусідка з квартири навпроти, минаючи ще дві, приходить саме до неї, щоб дізнатися, чи показує у неї телевізор. «Чи це з антеною у мене щось» – каже, а сама шарить божевільними очима по стелі та стін, як ніби десь там у Ольги Миколаївни захований телевізор.

Та інший сусід подзвонить в двері і запитає: «У вас світло горить?» І Ольга Миколаївна відповість йому невпопад: «Не знаю».

І він увійде в коридор, не помічаючи її, уважно оглядаючи підлогу, немов там десь повинні ховатися лампочки і вимикачі. Одного разу взагалі заявився сусід зверху і пояснив розгубленою Ользі Миколаївні, що в її туалеті треба пробити дірку в стіні для того, щоб в його квартирі знову полилася гаряча вода з крана.

Чути їй все це було дико, але приходили обізнані в цих питаннях особи, слюсар і зварювальник, і підтверджували: так, ось тут стіну треба довбати, а ось тут потім варити трубу. Все нормально буде, господиня, замурзані посміхався слюсар, разом зробимо.

Читайте також: ЧОЛОВІК ЗРАДИВ І МЕНЕ, І КОХАНКУ. Я СКАЗАЛА, ЩО Я ВІДПУСКАЮ, ТІЛЬКИ ОСЬ МАЛЕНЬКА БІДА — НЕ ЙДЕ

І що тільки з нею не робили! Тільки вона ніколи ні до кого не ходила, щоб щось з’ясувати. Якщо не було води, дивилася телевізор. Якщо телевізор не показував, читала книгу. Якщо не було світла, покірно чекала, коли дадуть.

У двері ще раз подзвонили, вже наполегливіше, і заціпеніння з Ольги Миколаївни спало; вона не сиділа і не стояла, вона йшла відкривати – покірно чи, приречено – різниці не було ніякої.

Поява сусідки знизу не викликало у Ольги Миколаївни подиву. Маша представлялася їй майже єдиною людиною в під’їзді, з яким вона могла хоч якось спілкуватися. Років на п’ять старший за неї, а значить близько п’ятдесяти.

Широке і ластовинні обличчя, простоту якого підкреслювали і її форми; по ним, без ризику впасти в помилку, можна було здогадатися, що у неї ніколи не було талії. Все в під’їзді звали її так: Маша Шумовата.

Голос у неї був дуже міцний; коли захоплювалася в розмові, ледь на крик не переходжувала, – хотіла в чомусь переконати. Загалом, шуму від неї було багато, але все це так, беззлобно. Вона навіть з подружками своїми, котрі сиділи на лавочці, коли йшла додому, починала вітатися від сусіднього під’їзду – гучно і весело.

Душевна, співчутлива, жвава, справедлива. Влітку, вона ходила в широкій і білої солом’яному капелюсі, прикрашеної квітами, в білій же блузці, коротких жовтих штанях і сірих від пилу босоніжках.

Ольга Миколаївна її ніскілечки не боялася. Вона тільки відсунулася від її розігрітого, домашнього особи, дихаючого жаром нездоланної сили. Маша прийняла її рух назад за запрошення увійти, хоча могла б спокійно прошагать в квартиру зовсім без запрошення, не помічаючи господині, що завжди і робила без всяких церемоній, – втім, прямодушно і не образливо.

– Ну ось, – почала Маша Шумоватая зазвичай голосно. – Ну що сидиш вдома-то, а? Погода геть на дворі яка!

Вся однокімнатна квартира Ольги Миколаївни відразу ж заповнилася хоча і знайомим, але все ж чужим голосом, здирати старі шпалери зі стін, – голосом, якому було явно тісно в цьому скромному і самотньому просторі. «Ось і перед нею в чомусь винна, – подумала Ольга Миколаївна. – Хіба вже не можна мені бути у себе вдома? »

І раптом згадала: про Світланка тут мова, напевно, про її, Маші Шумоватой, внучку, з якою Ольга Миколаївна іноді сиділа або гуляла, – виручала по-свійськи. Маші то на дачу, то ще з якихось потребами з роз’їздами, а Ольга Миколаївна майже завжди вдома, одна. З трирічної Світланкою і веселіше було.

Виходили на дитячу гірку, коли погода, на гойдалки. Маша внучку їй довіряла, а Ольга Миколаївна була дуже відповідальною, до прохання посидіти з дитиною ставилася, як до незайвою можливості доторкнутися на щастя, якого вона була позбавлена.

І сусідам її почуття були цілком зрозумілі, ніяких жартів або там подначек з цього приводу вони не допускали, а якщо і хотіли коли зачепити Ольгу Миколаївну, то вправлялися абсолютно в іншому, побутовому, буденному.

Ось вибирається вона з під’їзду зі Світланкою, щоб лопаткою покопатися в пісочниці, а на лавці сидить бабка з восьмого поверху в хустці і в теплій стьобаною чумарці, незважаючи на спекотний день. Їй років вісімдесят, або все ж більше; вона від під’їзду нікуди відійти не може навіть з палицею, їй повітрям подихати, а вона зірка, як сокіл.

Як тільки Ольга Миколаївна проходить повз неї, баба раптом каже їй в спину: «У тебе бачити». Що видно? Де? Ольга Миколаївна стривожено обертається, з німим запитанням в очах, а та тицяє їй пальцем на коротку спідницю: «У тебе там ззаду все видать».

Ольга Миколаївна поправляє спідницю, крутить головою, потім смиренно сидить на краю пісочниці, боячись зробити зайвий рух, і невідступно думає, згадуючи, як бралася за край спідниці, як опускала її: «Та що там видно?»

Поверталася додому, про всяк випадок закрився відерцем з лопаткою, поверталася перед дзеркалом, перевіряючи відображення  «Ось ще придумала. Нічого там не бачити». Ні-ні, до таких дрібниць Ольга Миколаївна звикла.

– Тут ось яка історія, – продовжувала Маша Шумоватая, але вже тихіше. – Ще онука мені підкинули. Дочка молодша постаралася.

– Правда? – посміхнулася Ольга Миколаївна і тільки зараз помітила, що вийшла з-за спини Маші Світланка, а ще плетену корзину в руці її бабусі побачила, накриту ковдрою.

– Ось тобі й правда, – хмикнула Маша. – Нам з Світланкою треба виїхати зараз, так що тобі ось хочемо хлопця нашого залишити. Нехай поки у тебе побуде.

– Чи надовго? – запитала Ольга Миколаївна, і головне: – Та де ж він?

– А ось він, – з готовністю відповіла Маша і простягнула кошик. Світланка відвернула ковдру і сховалася за бабусю.

В кошику лежала голова. Вона заворушився, зачепивши брязкальце. Потім позіхнула, розплющила очі, подивилася на Ольгу Миколаївну і посміхнулася.

– Лікарі кажуть, у нього все нормально буде, – спокійно розповідала Маша, – тіло ще розвинеться, і ноги виростуть … Ось думали братик буде Світланка, а вона його боїться …

Дівчинка, в підтвердженні слів бабусі, продовжувала ховатися за її спиною.

– Так що дивись.

– А я не можу, – несподівано сказала Ольга Миколаївна, до цієї хвилини мовчала так міцно, що, здавалося, вже й рота не розкриється.

– Це чому? – насторожилася Маша Шумоватая.

– У мене робота термінова. Мені теж треба йти. У мене стільки справ … – промовила Ольга Миколаївна в порожнечу тонким і слабким голосом.

– Ну вистачить тобі! – раптом крикнула на неї Маша Шумоватая. – Знайшла теж роботу … Ти мені паніку тут не розводь!

Ольга Миколаївна здригнулася, їй хотілося заплакати від власного безсилля; щоб врятувати себе, вона запитала крізь підступають сльози:

– А як назвали?

– Як назвали? – перепитала Маша. – Ми кругляччям кличемо.

Вона схилилася над кошиком.

– Ну що, Кругляш, підемо до тітки Олі?

Маша дбайливо взяла голову на руки і простягнула її Ользі Миколаївні; та вже зібралася її прийняти, забувши про природну гидливість і відразі, відчуваючи одне лише почуття жалю, але Кругляш раптом зістрибнув з рук бабусі і побіг по підлозі . Вірніше, він якось прошлепала до дверей, щоб вискочити з квартири в під’їзд.

– Куди ти, Кругляш? – вигукнула Маша Шумоватая. – Пустун який! Ось зараз зловлю-зловлю!

Вона удавано затупала ногами на одному місці. Через її спини вибігла Світланка; вона вправно підхопила кругляччям на руки і притиснула до своїх грудей.

– Любить його все ж, – зауважила бабуся і посміхнулася.

Боже мій, засмучено подумала Ольга Миколаївна, у неї таке горе, а вона … І тут же вона себе перебила, раптом зрозумівши, – так ні, це у мене горе.

І вона представила, як це буде виглядати, коли вона піде з кругляччям гуляти. Як бабка, у якій все видать, заголосила, коли Ольга Миколаївна вийде з під’їзду, і адже обов’язково заголосила, хоча знатиме, що дитина Ользі Миколаївні не належить.

Як замурзаний господиня, якщо зустрінеться їй на шляху, що дуже ймовірно, так як він по потребі постійно треться в їхньому дворі, замре, побачивши її біду, і все про неї зрозуміє – до самої до іржавої труби, яку зварювали в пробитою стіні.

Ольга Миколаївна знову зазирнула в обличчя Маші Шумоватої і раптом зрозуміла, що нічого не знає про її життя.

Джерело.

Related Post

facebook