Біологічних своїх батьків я майже не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки відчуття блаженства, випробуване мною вже в дитячому будинку: від чистого власного тіла, від м’якій постелі і смачної вечері.
Можете що завгодно говорити про те, як страждають сироти в подібних установах, але іноді там просто рай, порівняно з власною сім’єю.
У дитячий будинок я потрапила, коли мені виповнилося 7 років, а ще через 2 роки мене взяла в свою сім’ю жінка.
Мама Люда була самотня і своїх дітей у неї не було. А я так боялася, що мене знову кинуть або віддадуть назад.
-Мамо Людо, – питала я, – а якщо я не зможу на одні п’ятірки вчитися, ти мене назад здаси?
Мама Люда гладила мене по голові і запевняла, що я тепер її рідна дочка, що вона нікому мене не віддасть, що засмутиться, якщо я буду круглої двієчницею, але все одно я не повернуся в дитячий будинок.
Я намагалася, як могла. У школі у мене було всього дві четвірки: з алгебри і з англійської мови. А жили ми дружно і не сварилися ні крапельки. Пізніше з імені моєї мами Люди зникло друге слово, вона стала просто мамою.
-До нас погостювати приїде моя сестра, тітка Олена, ми ж двійнята з нею, – сказала мені мама, коли мені було років 15, – Олена жила з чоловіком, а тепер вони перебираються до нас ближче.
У призначений день приїхала мамина сестра. Вони були дуже схожі, тільки моя мама трохи нижча на зріст і волосся у неї темніше. А ще тітка Олена приїхала не одна, з нею був її син Ромка, він був на два роки старший за мене.
-Ось вона якась, – сказала тітка Олена, розглядаючи мене з усіх боків, – нічого, начебто нормальна.
Читайте також: Дитина від першого шлюбу – проблема
-Олена, ну чому вона буде ненормальною-то, – роздратовано сказала мама, – звичайна дитина, спортом займається, вчиться добре, по дому мені допомагає.
-Ну-ну, – тільки й сказала мамина сестра.
А ми з Ромкою понеслися в кіно і я йому показувала місто.
-Іринко, – зупинила мене сусідка вже на зворотному шляху біля будинку, – ніяк нареченого завела. Так видатний який хлопець, красень. Молодець, не втрачай.
Я хотіла сказати настирливій тітці, що це мій брат, але поглянувши на зніяковівши Ромку я і сама почервоніла, усвідомивши раптом, що не хочу бути йому сестрою.
Тітка Олена гостювала у нас 2 дні, а потім вони виїхали з нашого містечка до обласного центру, купувати там собі квартиру.
До самого закінчення школи ми з Ромкою листувалися зрідка в соціальних мережах, а потім я зібралася їхати в область, вступати до інституту.
Чому я вибрала те місто, де жив Рома, ви напевно вже здогадалися. Ні, у мене не було ніякої надії, та й він ніколи не писав, що відчуває до мене щось серйозне, просто інстинктивно я хотіла поїхати вчитися саме туди.
-Будеш жити в гуртожитку, – повчала мене мама, -а до тітки Олени не ходи. Вона не хоче, щоб ти у них бувала. Ну не розуміє вона, що ти у мене хороша дівчинка, просто напевно вона тебе не дуже добре знає.
-Та ладно, мамо, – сказала я, – можна вже сказати все, як є, не змирилася твоя сестра з тим, що ти мене з дитячого будинку взяла.
-Деякі стали занадто великими і дуже розумними, – сказала мама, – у нас своє життя, у Олени своя.
А на 2-му курсі ми стали з Ромкою зустрічатися. І таїлися від його матері, а я нічого не розповідала своїй. Рома відучився раніше мене, пішов працювати і зняв квартиру.
Одного ранку, я тоді вже вчилася на останньому курсі, тітка Олена прийшла без дзвінка на квартиру до сина, а він, не подивившись у вічко, відчинив двері.
-Я так і знала, – кричала тітка Олена, – що ще від вас дитбудинківських чекати! Мені не потрібна така рідня, ти мені ніхто, запам’ятай, я ніколи не прийму тебе як невістки. Це Людка у нас добра і блаженна, а мені онуки з генами кримінальників і алкоголіків зовсім ні до чого.
Мама приїхала ввечері. Я очікувала всього, сліз, догани, обіцянки покарання, але мама просто сказала:
-Виростила змійку, на свою шию. Говорили мені все навколо, що рано чи пізно ти втнеш щось подібне. А я не вірила.
-Мамо, – кажу, – що я вчудила? Мені 21 рік, я люблю Рому і ми збираємося одружитися. Що я такого страшного накоїла?
На це жінка, виростила мене, як рідну дочку сказала:
-Я проти того, щоб ти була частиною нашої сім’ї, щоб у тебе і Роми були спільні діти.
Я була просто розчавлена. А так я хто? Хіба я не частина маминої родини? адже вона так пишалася мною, моїми успіхами, називала дочкою. Виходить, всі ці роки вона лицемірила?
У «дочки» мене взяли від самотності і неможливості мати своїх дітей? А моя кров, виявляється їм не підходить?
Я приїхала до мами ще тільки один раз. За речами. Після закінчення навчання мені виділили квартиру, де ми тепер і живемо з Ромкою, моїм чоловіком.
Ми вже три роки разом, три місяці тому я нapoдила дочку, я довго думала, як її назвати, ще кілька років тому таке питання і не стояло б, моя дівчинка стала б Людмилою. А зараз…
У моєї дочки немає бабусь. Своєму єдиному синові тітка Олена поставила одну умову: наш з ним розлучення. Він вибрав мене.
А мама … за ці три роки я зробила кілька спроб помиритися з нею, пояснити, налагодити відносини. Але я просто натикалася на міцну стіну.
Так тепер і живемо, без рідні. Тільки іноді мене мучить совість: якби не я, у Роми були б нормальні відносини з матір’ю, та й у мене, напевно теж.
