Суспільство
Може, вже досить любити дітей?

«Може, досить уже любити дітей? Може, пора вже з ними якось по‑людськи?» — про те, як ми ненароком калічимо життя наших дітей, доводячи їх своєю любов’ю до неврозів, несамостійності і низької самооцінки.

Діти — це святе. Усе найкраще дітям. Нехай хоч діти поживуть. Квіти життя. Радість у домі. Синку, не турбуйся, тато для тебе все зробить…
Щось мене ця пісня дуже втомила. І як батька, і як колишню дитину, і як майбутнього діда.

Дитинство

Реклама

Може, досить уже любити дітей? Може, пора вже з ними якось по-людськи?
Особисто я не хотів би з’явитися на світ у наш час. Занадто багато любові. Щойно ти отримуєш дату народження, як стаєш лялькою. Мама, тато, бабусі, дідусі починають відпрацьовувати на тобі свої інстинкти і комплекси.

Тебе годують у три горла. Тобі викликають дитячого масажиста. Тебе задля загального розчулення вбирають у джинси й курточки, хоча ти ще навіть сидіти не навчився. А якщо ти дівчинка, то вже на другому році життя тобі проколюють вуха, щоби вішати золоті сережки, які будь‑що‑будь хоче подарувати любляча тітка Даша.

о третього дня народження всі іграшки вже не вміщаються у дитячу кімнату, а до шостого — у сарай. День у день тебе спочатку возять, а потім водять по магазинах дитячого одягу, дорогою завертаючи у ресторани й зали ігрових автоматів. Особливо обдаровані в області любові мами і бабусі сплять із тобою в одному ліжку років до десяти, поки це вже не починає тхнути педофілією. А, мало не забув! Планшет! У дитини обов’язково має бути планшет. А бажано, ще й айфон. Прямо років із трьох. Тому що він є у Сергія, йому мама купила, а вона ж начебто не так уже й багато заробляє, набагато менше від нас. І, навіть, у Тані є з сусідньої групи, хоча вона взагалі з бабусею живе.

Доростання

Перед школою зазвичай закінчується «ляльковий період» і одразу починається «виправно-трудовий». Люблячі батьки нарешті усвідомлюють, що вони наробили щось не те.

У дитини зайва вага, поганий характер і синдром дефіциту уваги. Все це дає привід для переходу на новий рівень захопливої гри в батьківську любов.

Цей рівень називається «знайди фахівця». Тепер із таким самим ентузіазмом тебе тягають по дієтологах, педагогах, психоневрологах, просто неврологах і просто психологах. Рідня шалено шукає якесь диво, яке дозволить домогтися чарівних результатів оздоровлення — без зміни, при цьому, власного підходу до виховання дитини. На ці езотеричні, по суті, практики витрачається купа грошей, нервів і море часу. Результат — нуль цілих, трохи десятих.

Ще для цього періоду характерна відчайдушна спроба застосувати до дитини норми залізної дисципліни й трудової етики. Замість того, щоби щиро зацікавити чимось маленьку людину, замість того, щоб дати їй більше свободи й відповідальності — родичі шикуються у чергу з ременем і криком. У підсумку — дитина вчиться жити з‑під палиці та втрачає здатність бодай чимось цікавитися.

Коли ж марність витрачених зусиль стає очевидною, починається етап надламаної батьківської пасіонарності. Тут майже всі люблячі батьки раптом різко починають своїх дітей ненавидіти: «Ми для тебе, а ти!» Відмінність лише в тому, що в одних ця ненависть виражається у повній капітуляції з подальшим спрямуванням отрока в освітній заклад закритого типу (військовий коледж, елітну британську школу), а інші врубають у своїй голові пластинку з написом «Ти — мій хрест!»

Юність

Змирившись із тим, що нічого путнього з людини не вийшло, батьки з «ти‑мій‑хрестом» на шиї продовжують добивати у своїй вже майже дорослій дитині особистість. Відмазують від армії, влаштовують на платне відділення у ВНЗ, дають гроші на хабарі викладачам і просто на поточні витрати, купують квартиру, машину, підбирають синекуру мірою своїх можливостей.

Якщо від природи «ти‑мій‑хрест» не дуже талановитий, то ця стратегія навіть приносить якісь більш‑менш їстівні плоди: виростає психічно покалічений, але цілком добропорядний громадянин. Ось тільки набагато частіше за рани, нанесені надлишковою батьківською любов’ю, діти розплачуються зовсім інакше — здоров’ям, життям, душами.

Анамнез

Культ дитини виник у нашій цивілізації не так давно — всього якихось 50‑60 років тому. І багато в чому це таке само штучне явище, як кока‑кольний Санта Клаус, який щорічно вистрибує з маркетингової табакерки.

Діти — найпотужніший інструмент для розкручування перегонів споживання. Кожен квадратний сантиметр дитячого тіла, не кажучи вже про кубоміліметри душі, давно поділені між виробниками товарів і послуг.

Змусити людину любити саму себе такою маніакальною любов’ю — це все ж таки досить складне морально‑етичне завдання. А любов до дитини заводиться з‑півоберта. Далі — тільки лічильник вмикай.

Звісно, це зовсім не означає, що раніше дітей не любили. Ще й як любили! Просто раніше не було дітоцентричної сім’ї. Дорослі не грали в безкоштовних аніматорів, вони жили своїм природним життям і мірою дорослішання залучали до цього життя своє потомство. Діти були люблені, але вони з перших проблисків свідомості розуміли, що становлять лише частку великого універсуму під назвою «наша сім’я». Що є старші, яких треба поважати, є молодші, про яких треба дбати, це наше діло, в яке треба вливатися, це наша віра, якої треба дотримуватися.

Сьогодні ж ринок нав’язує суспільству рецепт сім’ї, побудованої навколо дитини. Це свідомо програшна стратегія, яка існує лише для того, щоб викачувати гроші з домогосподарств. Ринок не хоче, щоб сім’я будувалася правильно, тому що тоді вона задовольнятиме більшість своїх потреб сама, всередині себе. А нещасна родина любить віддавати рішення своїх проблем на аутсорсинг. І ця звичка вже давно стала фундаментом для цілих галузей на мільярди доларів. Ідеальний, з погляду ринку, батько — це не той, хто проведе з дитиною вихідні, сходить до парку, покатається на велосипеді. Ідеальний батько буде в ці вихідні працювати понаднормово, щоб заробити на двогодинний візит в аквапарк.

А знаєте що? Давайте‑но замінимо в цій колонці дієслово «любити» на будь‑яке інше. Ігнорувати, плювати, бути байдужим. Тому що, зазвичай, така батьківська любов — лише одна з форм егоїзму. Скажена мати, трудоголік‑батько — все це не більше, ніж гра інстинктів. Хоч би що ми там говорили собі про батьківський обов’язок і жертовність, таке батьківство‑материнство — це груба насолода, щось на кшталт любовних утіх, одна суцільна біологія.

Є така чудова індіанська приказка: «Дитина — гість у твоєму домі: нагодуй, виховай і відпусти».

Нагодувати — і дурень зможе, виховати — це вже складніше, а ось уміти дитину з перших хвилин її життя потихеньку від себе відпускати — це і є любов.

Читайте також: В УКРАЇНІ ЗАБОРОНИЛИ ВІДОМИЙ ЛІКАРСЬКИЙ ЗАСІБ

Джерело.

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post