fbpx

Найстрашніше у старості – стати невидимим. Гірка правда про бабусь і дідусів

Дуже часто про літніх людей ми знаємо лише два числа – вік і номер квартири. І більше нічого… Люди стають невидимими… Прочитайте – і ви все зрозумієте. Джерело

– Знаєте, що найстрашніше в старінні?

– Що?

– Ти стаєш невидимим. Поки ти молодий, ти щось собою являєш, ти гарний, сильний, привабливий, страшний… з віком все це минає. Ти стаєш черговим старим в поношеному піджачку. Ти стаєш невидимим. Прозорим…

– А я звернула на вас увагу, щойно увійшла в кімнату…”
(С) «Суто англійські вбивства»

Це так. Єдиною індивідуальної рисою для бабусь і дідусів стає вік. Зверніть увагу, про старих не говорять: він – інженер, або вона – бухгалтер. Кажуть – йому 76, а їй вже під 80 …

Після досягнення певного віку, кількість людей, які можуть знати літню людину, знати, ким вона була, що вміє, що любить, як живе, різко скорочується.

Її друзі, колеги, або відійшли у вічність, або стали майже нерухомі. Вони виходять з дому лише в найближчий магазин і перестають перетинатися один з одним.

Діти зі своїм колом друзів пішли жити в окремий дім через півміста і люблять батьків тільки по телефону. Під’їзд невпинно заповнюється новими сусідами. Та й в магазині знайомих продавчинь вже не залишилося.

Нове оточення у дворі знає про літніх тільки номер квартири і вік. Два числа. Кому цікаві числа? У найкращому разі допоможуть донести сумку і поставлять її біля дверей. А що відбувається за дверима, кому воно треба.

Люди похилого віку – це безіменний світ.

Ми часто не розуміємо який вакуум поступово оточує наших старіючих тат і мам. Чи не розуміємо, чому мама 5 разів на день телефонує нам на роботу і заважає.

Читайте також: Господь створив людину для щастя і підказує, як цього досягнути: 15 підказок

Чому тато вимагає звіту про речі, які його зовсім не стосуються… Люди похилого віку просто хочуть, щоб був хтось, хто впізнає їх по голосу. Ось і дзвонять, боячись втратити і цю ниточку. Поспішають скористатися, поки вона не обірвалася…

Я хлопчиком жив у великому будинку. У нас в кожному під’їзді була своя «бабуся». Ні, бабуся була чиясь, але весь під’їзд користувався її бабусиними послугами.

Їй залишали ключі для малих, які поверталися зі школи, коли батьки ще на роботі. Ключі клали на її фанерний стіл в коридорі. Клали на нього записки з домашнім ЦУ для передачі дітям.

Адже діти вічно все забувають (домашні телефони були не у всіх). Бабуся великими літерами виводила на клаптику паперу номерки для зв’язок ключів і ретельно їх розкладала на тому ж фанерному столі.

Віддавала вона їх завжди з напуттям. Моєму другові, худому як ручка, вічно нагадувала: «Дивись, пообідай!». Вона говорила «побідай».

Мені ж строго наказувала, відразу, як прийду додому, переодягнути шкільну форму, а о пів на третю «йти на баян». Я вчився в музичній студії грати на акордеоні.

Вона знала про нас більше, ніж знали наші батьки. І ввечері звітувала їм. У такого-то відірвалася ґудзик, цей прийшов додому без портфеля, а той «весь час кахикає».

Бабуся жила на другому поверсі. Ми влітку, щоб не підніматися до себе, часто забігали до неї з двору, – Дайте попити! – І бабуся діловито виносила нам повну емальовану кружку смачної води.

А потім ми подорослішали. Батьки вже не боялися, що ми загубимо ключі в школі і давали їх з собою. Ми навчилися самі готувати обіди. Бабуся в під’їзді стала не потрібна. Тому ми зовсім не помітили, як вона зникла.

А зараз я подумав, що навіть не знав, як її звали …

You cannot copy content of this page