fbpx
Breaking News
За медичними показаннями, перeривати вaгiтність не дозволили. І я була рада цьому, адже після такого кроку дівчинка могла залишитися без дітей в майбутньому. Та залишалося ще одне невирішене питання. Я не могла мовчати і закривати очі на те, що діється в тому дитбудинку
Чоловік після застілля мені урочисто оголосив, що батьківський обов’язок виконав і тепер спокійно йде від мене. Ось так ось. Через 16 років бумеранг повернувся до мене і торoхнув по голові. Як же я тепер жити буду без нього? Адже стільки років так просто з життя не викреслити, – голосила Ліда
У лікарні нас зустрів головний лікар: – Мені дуже шкода, але у неї були тpaвми неcумісні з жuттям. Під час oпеpації сеpце не витpимало. Я не хотів вірити в те, що говорить лікар. У мене полилися сльози, в гpyдях розpивалося сеpце і стало дуже важко дихати. Я побіг по коридору, забігаючи в кожну палату в надії побачити маму. Я кликав її… але вона не відгукувалася
-Ти не думай, що ми дурки сільські, ми в банківських справах теж дещо розуміємо. Договір складемо, квартирку свою в заставу нам віддаси. Та й велика в тебе зарплата, швидко розрахуєшся! – заявила сестра. – Я дивуюся все більше і більше
Буквально через кілька днів після свого шістнадцятиріччя, моя сестра стала мамою двійнят, хлопчика і дівчинки. Мiша влаштувався на роботу. Все у них начебто налагодилося. Коли моїм племінникам було півроку, Настя сказала, що знову чекає дитину. Міша на це нічого не сказав, тільки плечима знизив, а я був в трансі, так як з двома дітлахами важко, а з трьома маленькими я взагалі не уявляв як справлятися
життєві історії
«Не зможу» – думала я, очікуючи у темряві своєї черги долучитися до гри. Адже чула, що не всім з однокласників вдається вгадати ту, руку, що рідна. Не вдасться, здавалося мені, зрозуміти, чим же таким особливим відрізняється мамина рука…

Був випускний бал. Літній вечір переплітався з пахощами нічних фіалок на клумбах і квітів у вазонах, з мелодіями, голосами, дзвінким сміхом. Кружляли у танці пари, майоріли кольорові пишні сукні, а між ними – строгі костюми, цокали підбори. Подзенькувало тонке скло наповнених шампанським келихів.

А потім ведуча свята запропонувала випускникам гру: з зав’язаними очима серед інших рук на дотик впізнати руку матері.

«Не зможу» – думала я, очікуючи у темряві своєї черги долучитися до гри. Адже чула, що не всім з однокласників вдається вгадати ту, руку, що рідна. Не вдасться, здавалося мені, зрозуміти, чим же таким особливим відрізняється мамина рука…

Шорстка і прохолодна… М’яка і атласно-ніжна… Худа і сухорлява… Тепла, але так само чужа, як і всі попередні, рука… «Можливо, пропустила? Скільки ще лишилося?..» – вертілося в голові.

І раптом…

Зовсім маленька, крокую, балансуючи, по свіжовибіленому бордюру в обрамленні кучерявого споришу. Ніжкам у червоних сандаликах нелегко тримати рівновагу на вузькій «стежині», але я знаю: не впаду, не зіб’ю колінце, тому що пальчики мої надійно стискає у своїх мама…

А ось ніч. Я, скрикнувши, прокинулася у своєму ліжечку від тривожного, страшного сну, від гучного стукотіння у грудях. «Мамо!» – але оклик вже зайвий, вона тут, гладить волосся, лягає поруч. Міцно обнявши мамину руку – бо так не страшно, якщо триматися за маму, так нічого поганого не станеться, – знову засинаю, пірнаю у приємну, заспокійливу млість…

Ось мама натрудженими, сонцем і землею розцілованими руками притискає мене до себе, і в цих обіймах тануть, розчиняються у лагідних хвилях образа і біль від першого нерозділеного кохання. З величезного неосяжного горя перетворюються вони на щось не таке вже і значне, в те, що обов’язково забудеться і зникне, лишивши по собі світлий слід у пам’яті…

Рука, до якої я торкнулася, пахне миром і спокоєм, лікує мій біль, проганяє мої страхи. Вона рідніша за моєю власну. Вона осяяна з середини, ніби крізь неї пройшли міріади сонячних промінців, і не важливо – світло чи темно навкруги…

Посміхаючись, знімаю пов’язку.

Не із десятка – із тисяч рук впізнала б я мамину. Тепер я знаю: і в темряві, і з заплющеними очима іноді можна бачити.

Автор: Альона Мірошниченко

Related Post