fbpx
Breaking News
Не знаю, як ви, а я так любила в дитинстві ці молочні коржики! Нехитрі наче ласощі, але яке дарували задоволення! І от знайшла той самий рецепт, просто спитавши у бабусі-сусідки, що працювала колись у їдальні. Робити їх виявилося легко, а скільки радості для дітей і всієї родини!
В 52 дасть фору юним! Руда талановита красуня-австралійка  знялася у відвертій фотосесії для спецвидання американського глянцю і натякнула на продовження мега-успішного серіалу з її участю.
Прислухаємося і беремо собі: 6 звичок довгожителів, про які наче і знаємо, але…
Притча якщо не про кожного, то про багатьох з нас. Бо інколи майже всі ми так робимо: бачимо і шукаємо не ті глечики…
Вони повинні відчути, що за них моляться: привітання українським захисникам від неймовірної актриси і людини, яка постійно особисто відвідує наших воїнів на передовій.
життєві історії
«Не зможу» – думала я, очікуючи у темряві своєї черги долучитися до гри. Адже чула, що не всім з однокласників вдається вгадати ту, руку, що рідна. Не вдасться, здавалося мені, зрозуміти, чим же таким особливим відрізняється мамина рука…

Був випускний бал. Літній вечір переплітався з пахощами нічних фіалок на клумбах і квітів у вазонах, з мелодіями, голосами, дзвінким сміхом. Кружляли у танці пари, майоріли кольорові пишні сукні, а між ними – строгі костюми, цокали підбори. Подзенькувало тонке скло наповнених шампанським келихів.

А потім ведуча свята запропонувала випускникам гру: з зав’язаними очима серед інших рук на дотик впізнати руку матері.

«Не зможу» – думала я, очікуючи у темряві своєї черги долучитися до гри. Адже чула, що не всім з однокласників вдається вгадати ту, руку, що рідна. Не вдасться, здавалося мені, зрозуміти, чим же таким особливим відрізняється мамина рука…

Шорстка і прохолодна… М’яка і атласно-ніжна… Худа і сухорлява… Тепла, але так само чужа, як і всі попередні, рука… «Можливо, пропустила? Скільки ще лишилося?..» – вертілося в голові.

І раптом…

Зовсім маленька, крокую, балансуючи, по свіжовибіленому бордюру в обрамленні кучерявого споришу. Ніжкам у червоних сандаликах нелегко тримати рівновагу на вузькій «стежині», але я знаю: не впаду, не зіб’ю колінце, тому що пальчики мої надійно стискає у своїх мама…

А ось ніч. Я, скрикнувши, прокинулася у своєму ліжечку від тривожного, страшного сну, від гучного стукотіння у грудях. «Мамо!» – але оклик вже зайвий, вона тут, гладить волосся, лягає поруч. Міцно обнявши мамину руку – бо так не страшно, якщо триматися за маму, так нічого поганого не станеться, – знову засинаю, пірнаю у приємну, заспокійливу млість…

Ось мама натрудженими, сонцем і землею розцілованими руками притискає мене до себе, і в цих обіймах тануть, розчиняються у лагідних хвилях образа і біль від першого нерозділеного кохання. З величезного неосяжного горя перетворюються вони на щось не таке вже і значне, в те, що обов’язково забудеться і зникне, лишивши по собі світлий слід у пам’яті…

Рука, до якої я торкнулася, пахне миром і спокоєм, лікує мій біль, проганяє мої страхи. Вона рідніша за моєю власну. Вона осяяна з середини, ніби крізь неї пройшли міріади сонячних промінців, і не важливо – світло чи темно навкруги…

Посміхаючись, знімаю пов’язку.

Не із десятка – із тисяч рук впізнала б я мамину. Тепер я знаю: і в темряві, і з заплющеними очима іноді можна бачити.

Автор: Альона Мірошниченко

Related Post