Віка, онучка накинулася на бабусю. Коли ж ти вже залишиш цей світ, кричала внучка, коли ти даси мені, щасливо пожити. А за що? Адже бабуся все життя, дбала про онучку.
Але почну по порядку свою розповідь. Нюра і Матвій, одружилися рано, їм тоді було по двадцять років.
Всім колгоспом побудували будинок, великий, добротний. Працювали вони в колгоспі, Матвій працював трактористом, а Нюра дояркою.
Все добре у них було і будинок побудували і на роботі не кривдили, платили добре, а ось щастя не було, Не могла Нюра зaвaгiтнiти.
Матвій, почав уже поглядати на інших дівчат. Нюра, що тільки не робила, щоб завагітніти але ні чого не виходило.
Ходила Нюра і в лікарню, і до бабки знахарки і навіть до церкви ходила, хоча в той час з релігією було строго.
Після всіх своїх ходінь, Нюра опустила руки, але одного разу зрозуміла, що зaвaгiтнiла. Радості не було меж, чоловік на руках став носити, навіть квіточки з поля приніс.
Дитина народилася Здоровенький, Миколою назвали. Коля ріс гарним хлопчиком, хоч мати і треслась над ним, Коля виріс хорошою людиною.
Син виріс, поїхав в місто, там і одружився. Народилася дівчинка, назвали Вікою. До батьків приїжджав з усією родиною і той раз теж привіз дружину і дочку і навіть залишив, маленьку Віку на все літо у бабусі з дідусем.
Назад в місто їхали вони вже вдвох, на власній машині. Де то на середині дороги, машина Миколи перекинулася. Микола і його дружина, загинули відразу.
Читайте також: ПРАВИЛА ДОЛІ — ДОТРИМУЙСЯ І БУДЕШ ЩАСЛИВИЙ
Опіку над Вікою, бабуся з дідусем оформили відразу. Онуку виховували в достатку, не в чому не відмовляли, про батьків навіть не заїкалися, боялися травмувати дитину.
Одного разу, дідуся не стало. Прямо на роботі, працював до кінця, заради внучки.
А внучка зросла вітряною дівчиськом, все б їй розваги та гулянки, та ще якась мода, американська пішла, як раз дев’яності були.
Молодь тих років, просто фанатела від американської культури, надивившись фільмів, молоді теж хотіли жити красиво але при цьому не працювати.
Ось і внучка, теж не хотіла працювати, відро води в будинок не занесла, не разу посуд за собою не помила, не кажучи вже про швабрі з ганчіркою.
А вимагати Віка, була набагато. Те плаття гарне треба, а то це вона другий місяць носить, то туфельки привезли, то грошей дайте, з друзями що то святкувати зібралися, а вона як лохушка без грошей піде чи що.
Поки дід працював, так пенсію отримували, і грошей внучці давали і сукні з туфлями купували, а тепер, коли дідуся не стало, де бабуся грошей набереться, на її забави.
Одного разу, після чергових нападок на бабусю, внучка заявила, це ви винні, в тому, що мами з татом не стало, якби вони не поїхали в село, то батьки були б живі і жила б вона в місті разом з ними, а не в цій дірі.
Баба Нюра села і тихенько заплакала, так як же це, думала вона, все життя з дідом дбали про неї, пестили, плекали, а вона таке говорить.
Після цієї розмови, бабуся злягла, зовсім погано зі здоров’ям стало, а внучка навіть кухоль води не подала жодного разу, добре Семенівна, подружка бабусина, приходила, доглядала.
Не встигла бабуся оговтатися, нова напасть трапилася, закохалася онучка.
Бігала метушилася, про бабусю зовсім забула, вдома не ночує, а бабуся хвилюється, ночами не спить і від цих переживань знову злягла в ліжко.
Як то ввечері, внучка зайшла в кімнату бабусі і присіла і присіла на краєчок ліжка.
– Бабуся я заміж виходжу і на весілля гроші потрібні. Давай продамо твій будинок, а тебе в будинок престарілих відправимо, тобі там буде добре і весело, та й доглядати за тобою буде кому.
– Ні – відповіла баба Нюра, – у будинки хочу пoмepтu, а після, роби що хочеш, все твоє буде.
Внучка накинулася на бідну стареньку, та як ти не розумієш, стара дypa, гроші зараз потрібні, щоб весілля красиву зробити, не в сільраді ж вона повинна розписуватися, як лохушка остання.
У бабусі підскочив тиск і до ранку вона вже не дoжилa. А внучка після пoxopoну, продала будинок, як і хотіла, тільки ось весілля не було, наречений разом з грошима пропав, поїхав в місто і більше не повернувся.
Ось так доля покарала, невдячну онуку. І вдома не стало і заміж не вийшла.
