Україна
Природа розгорнула наступ. Еколог і письменник про унікальність Чорнобильської зони

31-ша річниця аварії на Чорнобильській АЕС.

З нагоди роковин та на прохання “Української правди. Життя” письменник Маркіян Камиш і еколог Денис Вишневський поговорили про речі, які майже завжди лишаються поза увагою матеріалів про аварію на атомній електростанції та зону відчуження.

Денис Вишневський – еколог, начальник групи радіаційно-екологіного моніторингу ДСП “Екоцентр”. В Чорнобильській Зоні працює з 2000-го року. Наукові інтереси: радіоекологія наземних екосистем, моніторинг навколишнього середовища, біорізноманіття Чорнобильщини. Співпрацює з Animal Planet і National Geographic.

Маркіян Камиш – письменник. З 2010-го року в Зоні. Автор книги “Оформляндія або прогулянка в Зону” (“Нора-Друк”, 2015) – гучного літературного дебюту, згодом опублікованого французьким видавництвом Flammarion.

– М.К.: Думаю, почати варто з подій нещодавніх. Мер Львова Андрій Садовий, а згодом і замголови Київської міськдержадміністрації Петро Пантелеєв пропонували звозити сміття з усієї України в біосферний заповідник – Чорнобильську Зону відчуження.

Ти, як еколог та людина, яка працює у Зоні з 2000-го року, яка розуміє всю цінність цього місця як резервату унікальної фауни та полігону для наукової роботи, можеш пояснити всю абсурдність та наслідки подібних рішень?

– Д.В.: Перше, що сильно дивує і насторожує, у нас не підіймають питання в ключі: “А чи не зробити нам сміттєпереробний завод?” У нас шукають місце, куди сміття скинути.

Тобто весь світ використовує його як ресурс, існує купа технологій рециклінґу, а ми просто шукаємо, куди його спихнути.

Другий нюанс: такі заяви роблять чиновники найвищого рангу, київські або львівські. Вони знаходяться у сфері прийняття рішень.

Сам факт швидкої відмови ними від своїх слів є позитивним моментом, однак шкода, що вони оперують недостатньою інформацією про країну в якій живуть і якою керують.

У них про Зону уявлення, що там життя нема, й що то взагалі це нічийна земля.

Хоча, з якого боку не глянь, це цілком керована територія і місце, де півроку тому реалізували масштабний проект нового саркофагу, яким можна пишатися.

Це і велетенський інформаційний шлейф з тридцятих роковин аварії на ЧАЕС.

Тобто для того, аби мати якесь уявлення про Зону, не потрібно бути чиновником високого рівня, для цього потрібно бути просто допитливою людиною і час від часу читати газети та інтернет.

І зараз ми ніби знову повертаємося до ситуації початку 90-х років, коли було жорстке неприйняття всієї цієї історії з Чорнобилем, яка тоді сприймалася як частина прокляття – радянського спадку.

– М.К.: В Зоні досі живе приблизно 150 самопоселенців. У світлі цього факту перетворення цього місця на сміттєзвалище чи майданчик для сміттєпереробного заводу стає ще абсурднішим.

Є інформація, що і малі представники сміттєвого бізнесу виявили інтерес до Зони відчуження. Інтерес проявляли вже після заяв КМДА, вірно?

– Д.В.: Після, і це типово. Тільки з’явиться якась ідея, тільки вийде якийсь високопосадовець з подібною заявою і починається.

Це вже було. У 2006, на двадцять років аварії на ЧАЕС, можновладці заявляли щось на зразок: “Нам потрібно повернути Зону до життя”.

А через місяць, у таких ситуаціях, ми обов’язково отримуємо листа від якогось пана Самодєлкіна з Академії інформаційних наук: “Ви знаєте, приватний підприємець Семен має унікальну технологію очистки території від радіонуклідів. Мільйон доларів за гектар. Приступаємо завтра”.

Це я дуже грубо пояснив.

Насправді, все акуратно проходить… Починають в ключі: “От ви знаєте, Чорнобильська Зона є одвічною плямою на тілі нашої нації”.

Пам’ятаю, як читав статтю під назвою “Чорнобильський шлагбаум на шляху в Європу” одного доктора наук, який працював у Зоні, це було на початку 2000-х років, коли заговорили про євроінтеграцію.

Ця людина написала дуже прямо, маючи величезний досвід, але це була маніпуляція, він тоді сказав: “От, чиста, красива, прекрасна Європа! Хто ж нас пустить туди з цією радіоактивною помийкою?”

І це був підступний розрахунок. Потрібно знати, на яку кнопку натиснути, аби випав банан. Натиснеш на зелену – випаде банан. Натиснеш на червону – дасть струм, ну або тебе просто проігнорують.

В цьому немає нічого особливого: виникла тема, інформаційний привід. Ну і багато хто думає, що ось, на хвіст цієї комети треба підсісти і на ньому спробувати кудись підлетіти.

І ще одне. Всі ці заяви про сміттєзвалище звучать на фоні того, що рік тому президент оголосив про створення заповідника і підписав відповідний указ; була проведена прес-конференція, де було представлено, що заповідник пройшов реєстрацію, що є відповідна організація і вона починає діяти.

– М.К.: Благо, заяви про сміття ніби затихли. Але такий хід думок – привід донести те, чим саме Зона унікальна.

– Д.В.: Тут працює концепція “неочікуваного заповідника”.

130 тисяч чоловік з цієї території раптово зникли.

Роботи по управлінню Зоною зараз – дуже локалізовані: промисловий майданчик ЧАЕС і сателіти Прип’ять, Вектор, Буряковка та Чорнобиль. Якщо зібрати все це разом – отримаємо максимум 10% території.

На іншій території природа розгорнула наступ. Те саме, до речі, спостерігали на 52-й паралелі корейської демілітаризованої зони, де люди розійшлися врізнобіч внаслідок війни.

І у нашому випадку, що цікаво для біолога або зоолога: на цій території люди пішли, тільки іграшки з собою не забрали – дороги і населені пункти.

І звісно, лишилася вичищена територія міста Прип’ять відразу після аварії: бетон і багатоповерхівки.

Для тварин, а особливо птахів, все це – локалітет скельної системи. Великі будівлі вони сприймають як скелі й саме тому там селиться боривітер звичайний. Вони використовують для гнізд як техповерхи, так і балкони.

Якось приїжджав студент зі Львівського університету збирати павуків у прип’ятських підвалах і говорив про ці підвали, як про аналоги печер.

Скелі та печери – це той тип ландшафту, якого на рівнинному Поліссі, сформованому льодовиками, і бути не могло.

Це впливає на рослини також: виживають ті, які можуть пробитися у малу щілину, бажано на горизонталці. І вирости. Все це фактори відбору.

І якщо, скажімо, ботаніки ще якось описали Прип’ять, точніше переважно один ботанік – Михайло Федерович Петров.

То з фауною виникають проблеми.

Ось, наприклад, ми рік тому зі спеціалістами серйозно прочісували Прип’ять у рамках підготовки до одного фільму – хотіли зрозуміти, яких тварин там можна зняти.

Виявилося, що Прип’ять, знову ж таки повертаючись до скель, – такий собі highland, економно-біднуватий на живих істот.

Чому так?

Дуже багато бетону і асфальту. І як наслідок – не так багато майданчиків, де є нормальна рослинність і трав’яний покрив. Мало рослинності – мало її споживачів.

Ми ставили фотопастки, ходили за спеціальними маршрутами, але виявилось, що Прип’ять – це здебільшого миші.

Найбільші тутешні рослиноїдні – зайці, а найвідоміший хижак – лис.

Ну і птахи: боривітри, які годуються мишами і ящірками.

– М.К.: А як щодо лосів, кабанів та рисі? Я неодноразово натикався на кабанів та лосів у місті. Вони там “проїздом”?

– Д.В.: Вони – епізодичні гості, бо Прип’ять їх не може прогодувати. Навіть з Новошепеличами (село на кордоні міста Прип’ять – прим. М.К.) порівняти не можна – у місті фауна набагато бідніша.

Так, великі тварини користуються Прип’яттю: і рись, і вовки заходять, і олені, і кабани. Частіше за все вони йдуть з пойми ріки Прип’ять, яка біднувата, у сосновий ліс, або з лісу на пойму.

Чим їм може бути цікаве місто?

Дуже багато плодових дерев: яблук, абрикос тощо.

Точно така сама причина, до речі, нашестя кабанів на Чорнобиль – вона починається в кінці літа і закінчується кінцем жовтня.

Якось я достатньо пізно йшов по Чорнобилю і кабани лютували під горіхом. Звук був такий, ніби у дворі стоїть трактор з увімкнутим двигуном і обертається навколо своєї осі.

Але загалом, зараз Прип’ять – карликова, скельна екосистема, яка годиться для життя дуже небагатьох видів. Тому, якщо ми колись вдихатимемо в неї друге життя, то на гербі міста має бути боривітер.

– М.К.: Який це буде етап існування Прип’яті, четвертий?

– Д.В.: Саме так. Є три етапи існування Прип’яті: перший – до евакуації 86-го. Після неї у місті розчистили центр і перебазували туди дуже багато офісів. У 90-ті там працювало кілька тисяч чоловік, більше ніж у Чорнобилі. Вони щодня їздили в місто на автобусі з вахтового поселення “Зелений Мис”.

Друге відселення міста сталося наприкінці 90-х, коли почали виводити з обігу ЧАЕС. Про це часто забувають, коли показують туристам місто, заявляють, що мовляв ось: “Тут жили люди, а потім бац – і їх не стало, тільки ми тут і ходимо!” А це – неправда.

І останній, третій етап існування Прип’яті – як туристичного об’єкту, зараз.

– М.К.: До речі, Чорнобиль часто порівнюють із Фукусімою. До деяких сіл у Зоні відчуження Фукусіми зараз масово повертаються люди. Чому у нас цього не відбувається, в чому відмінність?

– Д.В.: Є два аспекти: там інша кліматична зона – поруч Тихий океан. І другий момент – там гори.

Звісно, наш досвід їм важливий. Ми давали їм рекомендації як проводити моніторинг, цілу книжку про це написали, але їм доведеться все це робити заново, у своїх географічних умовах.

Бо там, де гори – йде інтенсивна міграція хімічних елементів, в тому числі радіонуклідів, з вершин до підніжжя.

Так, у 60-х роках були спостереження щодо глобальних випадінь радіоцезію, які виникли внаслідок ядерних випробувань. Виявилось, що в Японії за рік з гірських систем виносилося 8% цього ізотопу від кількості, яка випала. Тобто там з часом радіаційна ситуація буде інтенсивно змінюватися.

У нас інакше. Якщо глянути карту нашої Зони, то маємо: західний, північний слід, ще пару плям – вони не мігрують. Нема такого, що за п’ять років західний слід – розмився, а північний – відійшов на південь. У нас все достатньо стабільно.

– М.К.: Ти згадував про село прямо біля Прип’яті – Новошепеличі. Воно, насправді, теж дуже цікаве з точки зору радіобіології.

Розкажи про експериментальне господарство, яке колись там існувало. Те, в якому були корови з прекрасними іменами Альфа, Бета і Гама. І бик – Уран.

– Д.В.: У Новошепеличах дійсно було велике молочне господарство з такими коровами.

Історія цих корів цікава – вони втекли після аварії і перезимували, а потім їх виловили, це був унікальний матеріал: здичавіла корова, яка сама гуляє Зоною.

– М.К.: До речі, з приводу корів-втікачів. Я часто проводив вихідні у селі Луб’янка і бачив там здичавілих корів теж. Їхні нічні верески вже стали візитною карткою цього місця.

Коли в селі ще жило кілька самопоселенців, я думав – це їхні корови. Але зараз там майже нікого не лишилося, а корови – досі гасають хащами. Кілька разів вони навіть заходили на ґанок моєї дачі. В гості.

– Д.В.: Я пам’ятаю, у 2009 або 2010 році, ми приїхали знімати матеріал для фільму про самопоселенців і в Луб’янці мене тоді вразила величезна кількість корів.

Я потім питав у лісника з того району: “Навіщо дідусь і бабуся тримають стільки корів?” Його відповідь була дуже простою: “Берем діда і питаємо, навіщо йому стільки корів. Він махає рукою і каже, що це баба їх стільки завела, це їй вони потрібні. Потім – питаємо окремо бабу, а вона каже, що це діду вони потрібні, не їй”.

Щойно ми звільнили природу від свого впливу, точно так само у Зоні звільнились ці люди – самопоселенці. Їм сказали щось в стилі: “А немає різниці, вже немає нічого, ані сільради, ані колгоспу, нічого. Можете заводити собі стільки корів, скільки хочете. Хочете – робіть загон на пів села. Хочете – захоплюйте чотири хати навколо. Це не потрібно ані з ким тепер узгоджувати”.

Це можна порівняти з газом. Ось ми працюємо з ним, а що як зменшити тиск вдесятеро, скільки простору займе цей газ?

Навіть в Чорнобилі дика природа підступає відразу після заходу сонця, щойно люди розбредуться по гуртожитках. Народ здебільшого ходить тільки по заасфальтованому центру, а варто тільки зайти у закинутий приватний сектор – відразу почуєш рохкання кабанів або кого і побільше.

Охоронці периметру ЧАЕС розказували: після заходу сонця у камерах спостереження вони регулярно бачать, як тварини підходять дуже близько до огорожі і роздивляються її. Пряма ілюстрація наступу природи – знову ж таки, повертаючись до виду Зони з вертольоту, до малих острівців цивілізації.

Це без драматизму, але схоже на те, що я читав у дитинстві в “Deathworld” Гаррі Гаррісона.

Простий приклад: прокидається співробітник станції, їде на потязі зі Славутича на ЧАЕС, проїжджає велику частину білоруської та української Зони, дивиться у вікно, а там, по польдеру, ходять собі лосі.

Навколо цього створилася ціла система забобонів: серед робітників побутує прикмета, що коли побачиш лося – у той самий день мають перерахувати зарплатню.

Якщо боривітер – новий символ Прип’яті, то лось – священна тварина на ЧАЕС, яка приносить гроші.

– М.К.: Ми поговорили про унікальність цього місця та його цінність з різних боків.

Наостанок, повернімося до теми, з якої починали розмову – до сміття. Розкажи більше про свою концепцію протиріччя: Зони, як генератора вражень, за які люди готові платити. І Зони, як продуцента радіоактивного металу та дерева.

Про цей конфлікт індустріального та постіндустріального світоглядів.

– Д.В.: Щодо конфлікту світоглядів, то після переходу до дикого капіталізму, підхід до Зони як до ресурсної бази став просто суперактуальним: тут загнати оцю кубатуру, тут оцю тону металу.

Це всім зрозуміло.

Читайте також: У КИТАЙЦІВ З’ЯВИЛИСЯ ПЛАНИ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКУ ЗОНУ

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook