fbpx
Суспільство
Сирота…

У глибокій скорботі заходили люди у невеличку хатину на краю села, аби попрощатися з удовою Анною, яка несподівано покинула білий світ.

Ще за вечерею була бадьорою, піджартовувала, а на ранок – її нерухоме тіло переполошило доньку Оленку і брата Микиту, крик яких розносився на усе село.

«Не плач, рибонько. Видно не можна відвернути від долі біду, якщо небом їй призначено збутися», – розраджувала Оленку мамина подруга Віра Павлівна. Вона була головою сільської ради, тож і похорон організувала, і продуктами підсобила. Разом із сином Дмитром допомогла засадити город, дістати корм для домашньої птиці.

Зосталася Оленка жити з дядьком Микитою, що став інвалідом, працюючи на шахті. Сум осів у кожному куточку їх оселі. Коли дядько почав відмовлятися від ліків і їжі, Оленка запанікувала, але він був категоричним: «Так швидше прийде мій кінець. Не хочу бути тобі завадою, Оленко», – мовив сумно.

Розридавшись, пішла Оленка за порадою до пані Віри, але вдома її не застала. На подвір’ї порався Дмитро. Може, йому вдасться переконати Микиту?

«Дядько згасає на очах, може з голоду померти. Мені страшно, Дмитрику, адже він у мене один залишився, розумієш?», – дівчина благально підняла на нього очі. Дмитро легенько обійняв її за плечі. «Гаразд. Спробую поговорити з дядьком. А ти запам’ятай – віднині у тебе є ще й я», – сказав, і, уздрівши здивування Оленки, додав: «Я давно закоханий у тебе, та все ніяк не наважувався зізнатися».

Після випускного влаштувалася Олена на роботу у колгоспну їдальню. Про науку тепер годі було й мріяти. А Дмитро вступив до вишу, і Оленка з нетерпінням чекала його на вихідні. Палке кохання цвіло і гріло їхні серця. Світ для Олени заграв чудодійною мелодією, замайорів райдужними кольорами, коли Дмитро запропонував їй одружитися.

«Оленка? Ота – сирота?» – витріщилася на сина Віра Павлівна, коли той сповістив про своє рішення. Та ніколи! Звісно, вона нічого не має проти дівчини: і вродлива, і працьовита. Але вона не пара її синові. І взагалі, чи хоч уявляє Дмитро, що таке – взяти сироту?! Тоді усе на їх з батьком плечі ляже. Інша річ, коли свати заможні. Тоді ні про що турбуватися не слід… «Словом – ні! Мільйон разів – ні!» – аж ногою тупнула Віра.

Дмитро обіцяв сповістити дату весілля відразу після розмови з батьками, але телефон уперто мовчав. Олена чекала – день, другий… Тоді сама набрала його номер, та він був поза зоною… Може у виші щось негаразд, тому й вимкнув телефон, заспокоювала себе. Але коли на вихідні Дмитро не приїхав, стривожилася: що з коханим? Де він? Дядько Микита, що всім серцем уболівав за племінницю, порадив їй їхати до Тернополя, де й навчався Дмитро.

Він вийшов із студентського гуртожитку бадьорий та веселий. Розмовляв з кимсь по телефону. Отже, змінив стартовий пакет – промайнула в Олени думка. За мить до нього підбігла якась дівчина. Чорнява, струнка, модно одягнена, вона поцілувала його, взяла попід руку. Олена стояла, мов приголомшена, за кілька кроків від них. Тисячі колючок вп’ялися в кожну її клітинку. Господи, усю дорогу вона молилася, щоб застати Дмитра живим-здоровим. Усіляке в голову лізло, а він… Здерев’янілими ногами перестріла їх…

«Ти? Звідки ти тут?» – Дмитро втупився в неї широко розплющеними очима. Нервово шарпнув за руку, відвів у бік. «Я все тобі поясню!» – гукнув чорнявій. «Цікаво виходить: це їй чи мені ти мав би щось пояснити?» – заледве вимучила Олена.

Дмитро, оглядаючись наче злодій, щось говорив про те, що усе буде добре, що на вихідні приїде додому і вони неодмінно поговорять, а зараз хай вона повертається назад, бо він поспішає. «Ось, візьми гроші на квиток», – Дмитро простягнув їй сто гривень. Олену аж пересмикнуло: «Відкупитися хочеш?» Сльози текли по її обличчю.

«При чім тут це? Просто… просто ти – сирота, і дарма гроші витрачаєш», – оправдовувався, затинаючись Дмитро, але Оленка більше не могла його слухати. Знищена, розчавлена, вона бігла на автостанцію, а в голові пульсувало одне слово: сирота!

Якою ж наївною вона була! Чому сама не розуміла, що вона йому – не пара? Вона вірила, що їхнє сильне кохання здолає усе. А ще – у щирість Віри Павлівни вірила…

Згодом Оленка почула про весілля Дмитра з його однокурсницею – єдиною донькою високого посадовця. Дзвін весільних музик вчувався їй усюди, хапав за серце. Та якось остаточно вирішила – досить! Досить думати про Дмитра, носити в душі образу. Вона розпочне нове життя. З чистого листка. Так, наче й не було ні жагучих побачень, ні його палких обіцянок.

Якось, повертаючись з роботи, зустріла пані Віру, що розмовляла з сусідкою. Зогледівши Олену, навмисне стала голосно вихвалятись невісткою: мовляв, і красуня, і багата, саме таку заслужив її син. А який добротний особняк купив їм сват! Олена вдала, що не чує її.

Удома застала дядька у новому вбранні. Він аж горів, важко дихав. «Як добре, що ти прийшла, Оленочко. Я уже зібрався… туди. Хутчій відчиняй скриню. Шукай там, під маминим вишиттям. Це – твоє. Хотів на весіллі тобі вручити, але…» – сказав заледве. У їх селі мало в кого була скриня. А для Олени це була дорога річ. Мов священна таїна, дотик до минулого. Колись мати час від часу перескладала речі у скрині, провітрювала вишиття. Чого тільки там не було! Різнокольорові нитки, коралі, старовинні іконки, ладан, бабусині сорочки і плахти, крижмо від народження Оленки. Вишиття, що прикривало стару книгу, в якій дядько Микита зберігав свої заощадження.

Похоронивши дядька, Оленка збагнула: вона не хоче тут залишатися, бо боїться самотності. На крилах летіла б звідси, щоб забутися, утекти від розпачу і втрати, від споминів про Дмитра.

Вона розумно використала кошти дядька. Подала документи на отримання закордонного паспорта. За хатою попросила доглядати сусідку, свою однокласницю – Лесю.

…Сім літ минуло з тих пір, як Олена поїхала в іспанську Картахену. Її годі було упізнати – стала вродливою, інтелігентною панною, шикарно одягненою, з модною стрижкою і макіяжем. Усі сусіди вийшли подивитися, як вона виходила з таксі. Щось млосне, щемке огорнуло душу Олени, коли ступила на своє подвір’я.

З Лесею не могли наговоритися. «Знаєш, а Дмитро про тебе розпитував», – обережно мовила Леся. «Не згадуй про нього. Що було – загуло», – відповіла Олена. Однак Леся відчувала – Олена обманює сама себе. Спокійно, з тривалими паузами, Леся оповіла про те, що Дмитро тепер удівець, його дружина загинула в автокатастрофі і він сам виховує донечку.

… Кілька днів Олена ходила, як в тумані. Думки її летіли до Дмитра, до його доньки, яку уже полюбила, хоч і ніколи не бачила.

Надворі падав лапатий сніг. У вікнах палахкотіли новорічні гірлянди, коли вона вийшла з дому. Дорогою її гризли сумніви – чи вона бува не збожеволіла, щоб ось так, як навіжений вітер, увірватись у чиєсь життя?

Читайте також: СПОВІДЬ. УЖЕ НЕ БОЮСЯ САМОТНОСТІ

Ось і дім Дмитра. Зупинилася за брамою, перехопило дихання. За якусь мить біля неї виросла вихудла фігурка Віри Павлівни. «Це ти, Оленочко? Чули, що ти приїхала. Якою ж красунею стала! Благаю, прости, що колись не прийняла тебе. Дорікала сирітством. Дурна я була. Усе на гроші вимірювала. Заходь, не соромся. Розрадь Дмитра і його сирітку утіш», – сказала, ховаючи очі.

Олена ще вагається. Легенькі сніжинки лоскочуть обличчя, падають на вії. Новорічно-різдвяну казку посилає на землю зоряне небо, а друге «я» шепоче їй, що чинить вірно, бо тут, у цьому домі, чекає її доля і ніжна любов, що завжди жила в її серці…

Марія Маліцька

Джерело.

Related Post

facebook