fbpx
життєві історії
“Старий пердун!.. Як же ненавиджу тебе!” – думала Вероніка, дивлячись, як чоловік їсть свою вічну манну кашу на сніданок. Дива не сталося. Мама була права. 73-річного Івана Павловича вона у свої 25 не покохала.

– Не хочу жити у ваших злиднях, не хочу, що б і моє життя пройшло ось так, як ваше з бабусею: на городі і у свинарнику, – говорила-рубала Вероніка матері. – Тому я вийду заміж за Івана Павловича. Він мене в люди виведе, світ покаже, розкішне життя. А я його за це поважати і любити буду. Народжу йому дитину, а краще двох, – то він нам залишить статки свої, адже дочка його єдина в Америці, життя її більш ніж влаштоване, – Вероніка сама вірила своїм словам, тому і звучали вони так переконливо.

У Людмили аргументи скінчилися, на дочку вони не діяли. Та й що казати?.. Дійсно, своє життя у бідності й роботі проживає, як і і мати її, як і всі тут в селі. Батько Вероніки, коли дівчинці 12 років було, поїхав до Польщі на заробітки, раз поїхав, два, а потім і не вернувся, знайшов там собі кращу за Людмилу. Аліменти мізерні платив справно, на тому і все.

Вероніка на все це життя-існування поглядала, і ще в 15-16 вирішила: вона такою як мама – покинутою, безбарвною, згаслою раніше часу, – не буде, хай там що! Ні-ко-ли!

Всіх сільських своїх залицяльників вона відфутболювала від себе так, наче вони самі були отими гарбузами, якими в їхньому селі досі зберігалася традиція відповідати негожим женихам.

Навіть не цілувалася ні з ким до випускного, лише на прощальному шкільному вечері дозволила зробити це Ромці, з яким просиділи за партою не один рік.

Після школи Вероніка вступила до торгового технікуму в обласному центрі на технолога харчової промисловості.

І закохалася по самі вуха в однокурсника Миколу.

Любов їх була юною, крилатою, безкордонною і беззабобонною.

Але приреченою, бо так вирішила Вероніка: за такого ж, як і вона сама, селюка, не піде… Ні-ко-ли.

Вона і матері про те казала, але Людмила сподівалася, що то лише гонорові слова дочки. І Микола при знайомстві їй сподобався: добрий, привітний, щирий хлопець.

І де той паскудний Іван Павлович взявся на їхню голову?..

А ось де.

Іван Павлович був власником м’ясокомбінату в обласному центрі і його цехів-філіалів в декількох інших містах, а також володів мережею дорогих ресторанів відомого бренду по всій Україні і в навіть в Європі відкрив кілька своїх закладів. Своїй справі він присвятив життя.

Жив у здоровенному заміському маєтку, мав двох улюблених собак, двох служниць і садівника.

З дружиною на час знайомства з Веронікою був п’ять років, як розлучений. Давно стали чужими і лише дратували одне одного. Донька, яка навчалася свого часу в Америці, там і заміж вийшла, лишилася. Іван Павлович допоміг дочці власний успішний бізнес там створити.

Зоставшись з жінкою вдвох, зрозуміли, що лише вкорочують своїми мармизами одне одному віку. Нащо мучитися? Купив колишній квартиру розкішну у столиці Іван, на тому мирно і порозумілися.

…Вероніку направили на виробничу практику на його завод, бо підприємство мало з технікумом відповідну угоду. Та дівчині копирсатися в сирій курятині швидко обридло. А тут якраз кругла річниця з дня відкриття першого ресторану Івана Павловича наближалася, і начальник «курячого» цеху, Антон, сам до неї підійшов: не хочеш офіціанткою підробити на грандіозному святі? – запитав. Бо рук бракує, а з вулиці нащо дівчат шефу брати, коли свої такі симпатичні є. До того ж це додатково оплатиться.

Вероніка погодилася. Чого вартувало тільки побачити одним оком той світ багатіїв, напої та наїдки на столах, кількох запрошених співаків всеукраїнського масштабу, обласних чиновників, що вручали Івану Павловичу всілякі статуетки і грамоти за вклад в розвиток промисловості і таке всяке інше…

Навіть підійти до столу, де сидів хазяїн свята, вдалося Вероніці. Роздивилася діда уважно: високий, сухорлявий, з глибокими боронами зморшок на лобі, сухою шкірою під очима. Але колись, видно, красенем дід-таки був, подумалося Вероніці чомусь тоді…

Вероніка й не запідозрила під час банкету, що Іван Павлович помітив її, зачепився поглядом за струнку постать.

Вероніка продовжувала зустрічатися з Миколою.

Та одного дня, через пару тижнів після того свята в ресторані, підійшов до неї Антон, сказав, що шеф її викликає. Здивуванню дівчини не було меж. Їй тоді ледве 20 виповнилося, на останньому курсі навчалася.

Іван Петрович, спілкуватися з яким виявилося легко і просто, запропонував їй роботу у ресторані.

Офіціанткою поки що, але з перспективою «дорости» до адміністратора.

Вероніка на сьомому небі була, як то кажуть, від такої пропозиції. Закінчилося навчання, пішла на запропоновану роботу.

А потів все закрутилося… Господар став частіше вечеряти у власному закладі, приїжджав на Нікини зміни…

Одного разу сказав:

– Давай тебе додому підвезу, робочий же день закінчується скоро. Відмова не приймається.

Вероніка пішла до кімнати персоналу і зателефонувала Миколі: не зустрічай мене сьогодні, їду до подруги на День народження…

Дуже скоро вона і в маєтку побувала, вечеряли вишуканими стравами, говорили… Співрозмовником 68-річний Іван Павлович був цікавим: розумним, мудрим, досвідченим.

Вероніка не була дитиною, швидко зрозуміла, до чого все йде.

Стосункам з Миколою настав кінець. Йому ж першому і сказала, бо випитав, кому у власність вона перейшла… І тільки через півроку матері сказала.

Людмила і до церкви бігала, просила Бога зупинити це, надоумити дитину… Вмовляла, як могла, її сама. Але марно, видно – доля.

Іван Павлович і сам приїхав лише одного разу в село, попросити руки Вероніки у матері.

Вона в сльозах відповіла, що ніколи їх стосунків не благословить.

– Ви ж розумієте, що я можу зробити вашу доньку щасливою, і зараз, а головне – в майбутньому. Мені на старість втіха і радість, їй – заможне життя, з усіма його благами.

Гучного весілля не було: розпис, вечеря у ресторані з найближчими друзями Івана Павловича, відпочинок на дорогезному закордонному курорті.

Звісно, з роботи вероніка пішла, тепер їй належало займатися іншими справами. Вона представляла чоловіка на різних благодійних заходах, виставках, презентаціях продукції його підприємств, супроводжувала у поїздках, ходила по дорогим салонам краси і… на тому і все.

Їздила ще до матері іноді, допомагала, зробили ремонт у їх старому будинку. Переїхати у квартиру до обласного центру, яку запропонувала їй купити дочка, Людмила відмовилася.

…А що було ночами? З першої ж ночі Вероніка намагалася уявляти на місті Івана… Миколу. Тільки так і рятувалася.

Але почуття огиди до чоловіка росло, все її нутро чинило опір тому, що відбувалося у їх ліжку. Добре, що траплялося те досить не часто, але спадкоємця ще одного Іван таки хотів.

…Спливав п’ятий рік їх подружнього життя. Де тільки не побувала за цей час Вероніка, що квіткою розквітла у свої 25. Та кругом – у супроводі двох охоронців-наглядачів, яких Іван приставив до дружини.

Сам же він помітно здав, та гонору і примх ще більше в старому від того додалося.

Вероніці вже нічого не хотілося, ані багатства того, теперішнього і майбутнього, ані життя у цьому домі, ані подорожей. Чоловіка зненавиділа. І він про те підозрював.

Але покинути, розлучитися, повернутися в село не могла собі дозволити, вважала це приниженням для себе.

Вирішила зціпити зуби і чекати… Відомо, чого.

Дзвінок пролунав несподівано. П’ять років не бачилися, не спілкувалися. Хоча ні. Тими ночами, що захекано кректав на ній Іван, вона була з ним…

– Треба зустрітися, Вероніко, дуже, – сказав у мобілці голос Миколи. А в неї – “мурахи” тілом…

По місту вона могла-таки їздити сама, без наглядачів, не на стільки старий піддався ще маразму ревнощів.

Поїхала наче у справах їхнього благодійного фонду, зустрілися з Миколою недалеко від технікуму, в їх улюбленій студентській кав’ярні.

– Ніко… Я збираюся одружитися. Марина дуже хороша дівчина, дуже любить мене, давно чекає пропозиції. І я виріши її зробити. Але… я не кохаю свою дівчину. Я тебе кохаю. Всі ці роки. Не чіпав тебе, не шукав зустрічей, думав, відпустить, сподівався, що прожену почуття… Та вони вросли в душу. Знаєш, я наче бачу тебе з ним… ночами… наче чую, як ти плачеш… страждаєш. Якщо ти зараз скажеш мені «ні», я більше ніколи не нагадаю тобі про себе і намагатимуся бути Марині хорошим і вірним чоловіком. Але якщо відповіси «так» – спробую зробити тебе, не маючи таких грошей, як в нього, найщасливішою жінкою на Землі… – Микола видихнув. Ковтнув кави. Підняв очі на Вероніку.

«Ти вже зробив!.. Вже зробив мене най-найщасливішою!..» – прочитав у її очах. А потім вона пошепки повторила це, здригаючись від сліз.

В маєток Вероніка більше ніколи не повернулася.

Ні-ко-ли.

Розлучення відбулося без їх участі, адвокати Івана Павловича все влаштували. Вона нічого не потребувала від нього, нічого не взяла. Старий на диво легко змирився – вистачило мудрості.

…Живуть вони з Миколою в селі, в будинку Вероніки разом з Людмилою. Міста всім вистачає. В них росте хлопчик, і тільки Вероніка з Миколою знають, хто його справжній батько.

Відкрили у селі магазинчик-кав’ярню, справа пішла добре.

Вероніка зараз при надії. Ми іноді зустрічаємося з нею і я бачу, що подруга дійсно сяє…

От тільки реальному житті Вероніку звуть не Вероніка, а Івана Павловича – не Іван Павлович.

А все інше – правда.

Автор: Альона Мірошниченко.

Читайте також: ТРИ РОКИ МИНУЛО, А ЇХ РОЗЛУЧЕННЯ – ЯК РОЗКРИТА РАНА ДОСІ. КPOВИТЬ, КPOВИТЬ… У СНАХ, У СПОГАДАХ І В НЕМОЖЛИВИХ МРІЯХ ПРИХОДИТЬ ДО БОГДАНА ЛЕСЯ, ЯКА ДАВНО СПИТЬ БІЛЯ ІНШОГО. А ЩЕ БІЛЬШЕ БОГДАНОВІ ХОЧЕТЬСЯ ВЗЯТИ НА РУКИ СИНА, РОБИТИ ЦЕ ЧАСТІШЕ… І ЛЕСІ ТЕЖ КPOВИТЬ.

Related Post