fbpx

Три роки тому моя подруга в четвертий раз вийшла заміж. У сорок один рік. З трьома дітьми від попередніх шлюбів. З сорок восьмим розміром одягу. Думаєте, це все? Ні. Її новий чоловік – успішний бізнесмен. Він живе в Італії, на віллі дев’ятнадцятого століття. Думаєте, це все? Ні. У неї прекрасні відносини з усіма попередніми чоловіками. Перший чоловік – дипломат. Другий – лікар. Третій – політик. А сама Оленка – художник. Думаєте, це все? Ні

Три роки тому моя подруга в четвертий раз вийшла заміж. У сорок один рік. З трьома дітьми від попередніх шлюбів.

З сорок восьмим розміром одягу. Думаєте, це все? Ні.

Її новий чоловік – успішний бізнесмен. Він живе в Італії, в Тоскані на віллі дев’ятнадцятого століття. Думаєте, це все? Ні. У неї прекрасні відносини з усіма попередніми чоловіками. Перший чоловік – дипломат. Другий – лікар. Третій – політик. А сама Оленка – художник. Думаєте, це все? Ні.

Її старший син вчиться на четвертому курсі МГІМО. Середня дочка- на першому курсі театрального училища. А молодша дочка від третього шлюбу живе тепер з нею в Італії.

Думаєте, це все? Ні. Через два роки перебування в Італії Оленка випустила свою лінію дизайнерського взуття, яка відразу стала користуватися скаженою популярністю.

Якщо ви у взутті від Оленки, можете бути без одягу – все одно ніхто цього не помітить. Тому що всі будуть дивитися тільки на ваше взуття – красиве і незвичайне. Наприклад, босоніжки з хутром.

Ні. Це стильно – повірте. Думаєте, це все? Ні. За рік вона схудла до сорок четвертого розміру і помолодшала на десять років. Без дієт (вона їх терпіти не може) і опeрaцій. Від любові і велосипеда, їзду на якому освоїла в сорок років.

Думаєте, це все? Ні. Сьогодні я зайшла в її інстаграм і побачила фотографію. Ранок. Сонце. В кафе за столиком сидить за ритуальною чашкою кави розкішна шатенка, сяюча здоров’ям, щастям і білозубою посмішкою.

На колінах у неї Пуся, в ногах – біла Муся. А, може, і навпаки: на руках – Муся, в ногах – Пуся. Я їх завжди плутаю. На струнких витягнутих ногах – феєрично райдужні сліпони власного дизайнерського генія.

А у нас на подвір’ї, між іншим, сірість, сльота і морок. Весна до нас ніяк не добереться. Зачепилася каблучком і застрягла у них в Італії.

Тут я не витримала і подзвонила. Знаєш, що, Олена? – Без всякого вітання сказала я їй.

– Не можна дражнити подруг такими непристойно красивими фотками! Це я не від заздрості. Іноді ми з нею так спілкуємося – грубувато. Оленка розсміялася, а я уявила собі свою жіночну подругу.

Посмішка у неї від самої душі йде, і вона така, що з глузду з’їхати можна – дивишся на неї і милуєшся, відірватися неможливо.

І сама Оленка – тепла і радісна, м’яка, як ранкове сонечко. Тільки вона, як і сонечко, різна буває. Іноді від неї і сонячний удар отримати можна. Ми поговорили хвилин десять. З’ясувалося, що у неї все дуже добре. А у мене все нормально. Загалом, все як завжди.

Не забудь, розмір мого взуття – тридцять сім, – натякнула я їй наостанок. – І високу шпильку я вже давно не ношу, – нагадала навздогін. Ось так з Оленкою завжди: поговориш – і ніби старий, хороший голлівудський фільм про красиве життя зі щасливим кінцем подивилася. І на душі тепліше і легше стає. І крильця розправити хочеться. І життя змінити. І полетіти туди, куди давно хочеш, але ніяк не зберешся.

Ляжеш так на диванчику, збудуєш плани, уявиш собі, як заново заживеш і, задоволена, підеш, вип’єш чайку, а там дивись, через годинку тебе і відпустить.

«Диванні мрії» – називає цю діяльність оленка. А я – диванна дівчина. А у диванної дівчини – диванні мрії і життя по накатаній доріжці. У Оленки все по-іншому. Тричі лякала вона мене своїми розлученнями і стільки ж разів – оголошеннями про нове заміжжя.

Кожен раз я дивувалася і казала: У тебе все так добре! Сім’я – це ж захищеність твоїх дітей, стабільність.

Думаєш, це все? Ні! Зрозуміло, що в шлюбі завжди щось не влаштовує, набридає, але треба ж уміти пристосовуватися, йти на компроміс, – слабо переконувала я подругу. І все життя жити з тим, що не влаштовує і нецікаво? Ти просто егоїстка! Нецікаво їй … Не влаштовує її … розлюбила вона … Оленка поблажливо дивилася на мене і в очах її читалася жалість до мене, убогої. А я кожен раз переконувалася в її правоті.

Везунчик вона. Якось все у неї завжди складається в житті і з усіма гарні відносини виходять. Навіть колишні чоловіки мало не дружать між собою. В кімнату зайшов чоловік. Мій перший і єдиний, звичайний, нормальний чоловік, з яким я живу двадцять один рік і з яким виростила двох дітей.

А що у нас сьогодні на вечерю? – запитав він, ліниво позіхаючи. Відкрий холодильник і подивися! – несподівано розлютилася я.

Він виразно підняв брову і мовчки закрив двері. Проживши стільки років разом, я навіть по його спині прочитала те, що він подумав:

«Гаразд, пожру сам. Знову ПМС ». Нудно все це. Ми дві прочитані, пошарпані книги. І не бестселери.

Краще подивлюся ще раз фотографії Оленки. Я гортала їх і, подумки звертаючись до подруги, сумно запитувала себе і її, маючи на увазі своє життя:

«Думаєш, це все?» У відповідь подруга променіла і дражнилася щастям. На одному з фото вона була в якомусь плаття і запаморочливих босоніжках на високих шпильках. Красиві ноги. Красиві босоніжки. Сяюча Оленка.

А я що? Я підійшла до дзеркала, стягнула зручні домашні штани, підвелася навшпиньки. Потім розпустила волосся і приталену футболку. «Ні! Мені теж треба носити шпильки. Рано переходити на зручний каблучок ».

Я уявила, як іду по вулиці в шикарних босоніжках, красивому платті, з невеликою сумочкою. До речі … Куди це я йду? Ну, припустимо, в театр. І ось я, вся така красива, дрібними кроками до Великого театру.

До речі … А з ким я туди йду? Я швидко перегорнула в розумі мізерну картотеку знайомих. Сумна картина виходить: дожила до сорока років, а в театр сходити ні з ким. Доведеться з чоловіком. Ну добре. Мрію далі. Я в театрі… З оркестрової ями піднімаються оксамитові звуки настроюються інструментів. Розкішні декорації. Потім дорогий ресторан. Потім додому на таксі…

Від цих фантазій мені захотілося переміряти всі сукні до ще не куплених босоніжок. Переміряла. І, знаєте що? Полегшало. І взагалі, що це я так давно не була в театрі ?! Чоловік знову зайшов до кімнати.

Побачивши мене при параді, здивувався:

Куди це ти проти ночі? В театр! – з викликом відповіла я, стоячи навшпиньки в уявних босоніжках. А з ким? – розгублено запитав чоловік.

З тобою! – знову з викликом відповіла я. Чоловік на секунду сторопів, зам’явся, а потім видав:

Знаєш, Світлана, я не знаю, чого ти останнім часом дуриш і скаженієш, але я тобі так скажу: ми з тобою прожили двадцять один рік, і я з тобою хоч в театр, хоч на край світу піду. Тому що я люблю тебе.

Думаєте, це все? Ні.

Потім він сказав: А зараз підемо вечеряти. Я картоплю відварив і скумбрію порізав, тому що їсти твою курячу грудку на пару з брокколі я не буду.

Думаєте, це все? Ні. Тому що потім ми пили винo і розмовляли, перебиваючи і впиваючись один одним, до самого ранку. Як в молодості.

Думаєте, це все? Так! Тому що те, що було далі, я, при всій моїй повазі до вас, розповідати не буду.

PS Але босоніжки на високих шпильках я все-таки купила

Фото ілюстративне, з вільних джерел

You cannot copy content of this page