В Києві я закінчувала інститут, в Києві ж вирішила залишитися і шукати роботу. Дома мене ніхто особливо не чекав, мама жила з вітчимом і у мене був зведений брат, центр всесвіту для моєї мами. За матеріалами
Грошей на окрему квартиру мені не вистачало і я переглядала оголошення про здачу кімнати. Прийнятний варіант підвернувся не відразу, і я щодуху рвонула дивитися, домовлятися і жити.
-Проходьте, дівчино, – мене зустрів на порозі усміхнений хлопець, – ось цю кімнату ми здаємо. Знаєте, у нас тільки одна умова. Ви живете і плата чисто символічна, але за це ви будете готувати на нас трьох.
Виявилося, що в трикімнатній квартирі живуть хлопець Діма, який зустрів мене і його старенький дідусь у якого проблеми з ногами і з зором.
-А готувати ні я, ні внук не вміємо, – весело прокректав дід Іван, виходячи з паличкою в коридор, – набридли макарони з пельменями, гірше гіркої редьки! Кажу онукові, або одружуйся, або когось пошукай, щоб готувала.
Я погодилася, в гуртожитку готувати різноманітні страви з скромного набору продуктів я навчилася. А плата за кімнату була і правда, символічною.
Діма був на роботі, я відпочивала після зміни і варила суп, а дід Іван розважав мене розмовами.
-Бабка-то моя, вже рік, як пішла з життя, а ноги слабкі, – скаржився дід, – четверо дітей у нас, онуків вже 9, половина тут, в Києві живуть, а ніхто ходити за мною не погодився. Так я Дімку прописав до себе. Він мені не внук, він моєї пoкiйної двоюрідної сестри онук, хороший хлопець.
Дід змовницьки мені підморгує. А я і сама бачу, що хороший. Через півроку ми розписалися з Дмитром, за квартиру я платити перестала, а дід Іван був щасливий:
-Ось так я і знав, що ви змовилися! Ти, як двері відкрила, я відразу зрозумів – наша буде дівка.
Але, крім нас трьох, радості наш шлюб нікому не приніс. Вперше з моменту мого вселення в цю квартиру, а пройшло вже місяців 7, прийшла старша дочка діда і його внучка:
-Ти, тату, зовсім з глузду з’їхав, -почалa кpичaти дочка на діда Івана, – спочатку невідомо кого до себе привіз, а тепер він ще й дружину притягнув? Ти ж розумієш, що вони тебе обдурять за дві секунди. Давай, щоб на бобах не залишитися, підписуй мені квартиру.
Протягом місяця нас відвідали всі родичі діда, включаючи і тих, хто жив далеко. Онуки вмить стали готові доглядати за старим, діти вимагали вигнати «узурпаторів» і написати дарчу.
А коли діда поклали в лікарню, його молодший син навіть замки поміняв під час нашої відсутності, довелося чоловікові викликати слюсаря і паспорт йому показувати з реєстрацією.
Вийшов дід Іван з лікарні і сказав:
-Везіть мене до нотаріуса, боронь Боже пoмpу, так вони, стерв’ятники, виставлять вас на вулицю, та самі перегризуться на cмepть. Ніхто зі мною жити не став, коли я один залишився, у всіх справи знайшлися. За цілий рік вперше відвідали і то після вашого весілля, щоб квартиру вимагати!
Ніяково було, чесне слово, але став мій чоловік власником квартири по дарчій діда. А через три місяці дід Іван, на жаль, пішов наздоганяти свою дружину.
Після пoхoрону рідня влаштувала нам пeкло. Вони викликали полiцію, подали в суд, прагнули довести, що ми обманом немічну людину змусили дарчу написати.
Тільки середня дідова дочка не полізлa в цю справу, а просто попросила нас прихистити на час навчання свою старшу дочку Ганну.
Мій чоловік, людина проста, він не відмовив. І через місяць ми зустрічали Аню. Діма сказав, що жодного разу в житті не бачив далеку родичку.
Аня була яскрава і жвава дівчина. Перші дні вона вела себе дуже шанобливо, а потім почала під час відсутності чоловіка мені хамити:
-Не твоя квартирка, а братикa мого, тому не вказуй, де хочу, там і кидаю речі!
-Посуд мити я за всіма не наймалася. Ах це моя чашка? Нічого, вимиєш, не розвалишся, за старим, мабуть, мити не цуралася, знала, що квартирку заробляєш.
При Дімі вона вела себе по інакшому, і, коли я розповіла чоловікові про її витівки, він мені не повірив:
-Так ну, так не може бути, ти перебільшуєш!
Я засмутилася і вирішила записати на диктофон всі Аніні закиди і наші з нею перепалки. Диктофон мені і правда, знадобився, але ситуація була іншою.
Одного разу я вийшла в магазин, але гаманець забула вдома, довелося повернутися, увійшла, а Аня в ванній розмовляє з мамою по телефону:
-Так, мамуся, немає поки, не ведеться, та все я зрозуміла. Розлучу я їх, не переживай. Скоро лопушок Діма буде моїм чоловіком, а потім і квартирку на мене перепише, як миленький. Нікуди не дінеться, а потім піде слідом за жіночкою, під паркан! Хі-хі!
Цей запис я ввечері і прокрутила чоловікові. А вранці заплакана Аня з валізою покинула наш будинок.
Більше у нас немає рідні. Дмитро у бабусі ріс, вона вже пoмeрла, а наміри моєї мами підселити в нашу квартиру мого зведеного брата я відбuла.
Ось так, варто було несподівано звалитися спадку, як родичі показали себе у всій красі.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел