fbpx
Breaking News
Не знаю, як ви, а я так любила в дитинстві ці молочні коржики! Нехитрі наче ласощі, але яке дарували задоволення! І от знайшла той самий рецепт, просто спитавши у бабусі-сусідки, що працювала колись у їдальні. Робити їх виявилося легко, а скільки радості для дітей і всієї родини!
В 52 дасть фору юним! Руда талановита красуня-австралійка  знялася у відвертій фотосесії для спецвидання американського глянцю і натякнула на продовження мега-успішного серіалу з її участю.
Прислухаємося і беремо собі: 6 звичок довгожителів, про які наче і знаємо, але…
Притча якщо не про кожного, то про багатьох з нас. Бо інколи майже всі ми так робимо: бачимо і шукаємо не ті глечики…
Вони повинні відчути, що за них моляться: привітання українським захисникам від неймовірної актриси і людини, яка постійно особисто відвідує наших воїнів на передовій.
життєві історії
Тиждень тому, коли знову стало ясним до цього багато днів похмуре небо, вони переставили своє стареньке ліжко до вікна. І тепер лежали, 90-річний старий і 89-річна стара, загорнуті у ковдру, темряву і ледь чутне дихання одне одного. І ось -заговорили. Інакше, не так, як говорили раніше. Про те, що ніколи ще не було сказане в голос.

Тиждень тому, коли знову стало ясним до цього багато днів похмуре небо (а їм здалося – сонечко не виглядало цілу вічність), вони переставили своє стареньке ліжко до вікна.

Робили це мовчки, покректуючи від надмірних для них зусиль. А коли нарешті переставили – зовсім перестали, навіть на ніч, завішувати штори: боялися, що якось не дочекаються, не побачать на світанку прозорої небесної блакиті, або мерехтливих зірок, що далекими мріями сяють в синяво-чорній бездні…

І ось тепер вони лежали, 90-річний старий і 89-річна стара, наче дві живі мумії, загорнуті у ковдру, темряву і ледь чутне дихання одне одного. Капля за каплею, мить за миттю видихали з себе довгі прожиті роки, відпускаючи їх легко, як діти діляться іграшкою, якою вже досхочу награлися.

Дивилися у вікно і бачили там, у сяючій височині, калейдоскоп своїх днів, що минули безповоротно, а тепер лише то кружляли над ними хороводом, то шикувалися нестрункою гірляндою. І не екали вже вони, що па цього дивовижного танцю стануть знову упорядкованими. Знали тільки, що це танцюють вони його самі: у різні часи, у всіх своїх разом узятих веснах і зимах, що злетіли туди, до зірок…

Десь віддалено гуркотів, наближаючись, грім, в кутку бубонів про нову близьку війну телевізор, а їм здавалося, що то не змовкла досі та війна, яка поєднала їх, медсестру польового шпиталю і пораненого уламком солдата. Та війна, що без храмів і обітниць обвінчала їх щастям, народженим серед крові і болю, поєднала одним шляхом і однією долею.

«Ось коли, – подумав він, розганяючи всередині себе хмари, що туманять пам’ять, і дивлячись на такі близькі – прямо за віконним склом, що блищить у місячному сяйві – зорі, – ось коли можна все-все сказати…»

Сказати без страху щось втратити, тому що все, що можна було втратити – вже втрачено. Сказати без страху не бути прощеним і без страху не пробачити – бо все, що можна було, давно пробачене.

І вони стали говорити. Інакше, не так, як раніше. Говорити про те, що ніколи ще не було сказане в голос.

І дізналася вона, що після того давнього піврічного відрядження на іншому кінці країни – чи життя? – лишився в нього син, якого і бачив лише раз. І не викликало це знання в ній ні болю, ні докору, ні образи. Лише прийняття – безумовне і тихе.

Бо все було і все пройшло, тепер – тільки зорі за вікном…

І почув він, що десь там, на життєвих поворотах, в останню важливу мить все вирішувало зовсім не його слово, а її діло. І не виникли в ньому від того обурення і осуд, а лиш мудра згода і розуміння.

Бо нічого не повернути і не змінити, і значення має лише те, що дивляться на зорі разом.

Він слухав, а сам згадував, що посмішка її тоді, навесні 45-го, і була самою Перемогою, була черемхою і бузком, п’янким повітрям життя, що піднімалося з попелу. Була солодким томлінням у грудях, смак якого він пам’ятає досі…

А вона, слухаючи шурхотіння сторінок альбому їх спогадів, знала, що які б слова не почула – не стати їм вже ніколи тією блискавкою, якій би під силу було розколоти стовбур їх спільного дерева, що розрослося міцним гіллям і молодими пагонами…

І колисав їх спокій. І наближалося полум’я зоряних вогнищ, що горіли там, в горі, манливим світлом. І стихали десь в далечині давні липневі громи, ласкаві вересневі дощі і падав, вкриваючи світ невагомою ніжною, перший пухнастий сніг…

І сяяло у місячному пилку срібло їх всипаного інеєм волосся.

І цокав один на двох Годинник Життя, і бій його маятників вони чули у своїх скронях, зап’ястках і грудях.

І знали вони, що хоч і канув їх час літати у стрімку ріку прожитих років – вони ще полетять.

Білим пухом дозрілих сивих кульбабок полетять туди, куди понесе їх зоряний вітер…

Автор: Альона Мірошниченко

 

 

Related Post