fbpx
Суспільство
“Встала і пішла”. Як живе після теракту у Львові дільнична Надія Андрухів

14 липня 2015-го біля дверей двох дільничних пунктів у Львові пролунали вибухи.

Поранення отримали дільничні Роман Личак та Надія Андрухів. Романа лікували в Україні, а Надю довелося терміново везти до Ізраїлю у важкому стані. До них приїжджав президент та міністр МВС, обіцяли всіляко сприяти і допомагати.

Але… За майже два роки після теракту Наді довелося зіштовхнутися з боргами за обіцяне лікування та відсутністю реабілітації.Попри малі шанси на видужання, дівчина повернулась до роботи на нову посаду – тепер вона перевіряє дільничних і допомагає їм.

“Повідомте, що сатлося і назвіть адресу. А потім, кричіть, скільки хочете”

Близько 10-ї ранку Надя прийшла на роботу. Під дверима її дільничного пункту – пачка виноградно-яблучного соку. В зеленій упаковці.

– Знову накидали. Зараз візьму віник, поприбираю, щоб не сказали, що в мене свинюшник якийсь, – подумала вона. Цього дня мав бути прийом громадян.

Молодь часто тусувалась поблизу її дільниці: пила соки, їла морозиво.Надя спершу хотіла посунути пачку рукою, але в останній момент передумала і штовхнула злегка ногою.Можливо, це врятувало їй життя. Пачка посунулась всього на два міліметри. Дівчина почула клацання – через дві-три секунди пролунав вибух.

Свідомості Надя не втратила. Впала. Пам’ятає все: і форму клубка диму, і його колір.

Пам’ятає свою розтрощену ногу і думку: “50 на 50. Або виживе нога, або ні”. Вже тоді вона була готова до гіршого.Хотіла викликати собі швидку і колег – щоб повідомити, що сталося.Але не вдалося: з голови на сенсорний телефон крапала кров, тож дівчина не змогла його розблокувати.

– Який вихід? Тільки кричати, – пригадує.

Почала кликати на допомогу. Підійшов хлопець-медик, який працював інтерном. Підбігла жінка і одразу в крик: “Ой-ой-ой!”.

– Не стогніть, не кричіть, – заспокоювала її поранена Надя. – Спочатку наберіть 102, 103, повідомте, що сталося і назвіть адресу. А потім кричіть, скільки хочете.

– Я людина така: якщо щось сталося, не панікую, а шукаю вихід із ситуації, – пояснює дівчина. – Заплющувати очі не можна – можна не прокинутись. Мама медик, це все давно знаю. Трималася в свідомості, поки інтерн мені джгутами ноги перев’язував, бо кровотеча була.

Медик також перемотав Наді голову. Потім приїхала “швидка”.У “швидкій” дільнична свідомості теж не втрачала. Навіть пам’ятає, як водій кричав “Дайте дорогу!”, бо автомобілісти не хотіли пропускати машину “швидкої” з пораненою Надею. Заснула дівчина аж на операційному столі.

“Заплющувала очі – вибух перед очима”

Медики не одну добу боролись за її життя. Осколки посікли все тіло. Один із них влучив у око. Надя втратила ліву ногу до коліна, нирку і частину кишківника.Через два дні непритомну дівчину у комі терміново відправили до Ізраїлю. Знову хірурги, знову боротьба за життя. З коми вона виходила спалахами, чотири рази.Лікування проходило важко.

– Заплющувала очі – вибух перед очима. Не могла спати, відпочивати. А потрібен був спокій, – пригадує.

Одразу попросила психолога. Сама. В Ізраїлі такими травмами займається психіатр. Лікар прийшла двічі і сказала, що більше вона Наді не потрібна – дільнична добре справлялась сама.

– Може, комусь і соромно сказати, що ходив до психолога чи психіатра, але це нормально, – каже правоохоронниця. – Ти не є психічнохворий, тобі треба перебороти травму і страх. Мені виписали заспокійливі таблеточки, і все минуло.

Допомогло і те, що російськомовні лікарі приходили до Наді у палату і постійно розпитували, що з нею сталося. Дівчина так часто пригадувала той день, що просто перестала звертати на нього увагу.

“Можете їхати додому, тут же вам ніхто нічого робити не буде”

Спочатку Надю лікували у державному госпіталі. За хірургічні втручання і за те, що лежала в ортопедії, їй нарахували 80 тисяч доларів. Ліжко і проживання коштували ще 26 тисяч доларів.Потім дівчину перевели у приватну клініку. Тоді ж Наді повідомили про проблеми з грошима.Прийшов лікар, який забирав правоохоронницю зі Львова в Ізраїль:

– Можете їхати додому, тут уже вам ніхто нічого робити не буде. Не перевели гроші з українського боку.

До виписки з цієї лікарні залишалось 5 днів.Постраждала з рідними звернулися до посла. Він пообіцяв все зробити для того, щоб проплата пройшла.Ті ж обіцянки звучали від міністра МВС Арсена Авакова. Голова Львівської ОДА Олег Синютка заявляв, що проблем з грошима ніяких немає.

Частину витрат за лікування взяв на себе ізраїльський уряд, а з української сторони допомогти з фінансуванням мав саме Фонд Петра Порошенка. Прес-служба повідомляла, що фонд гаранта перерахував 1 млн грн. Тож коли почались проблеми з грошима, родина Наді телефонувала і президенту:

– Адміністрація президента вже трубки не брала, – каже постраждала. – Навіть Барак (головний лікар клініки “Хорев” у Хайфі) казав: “Як тільки ти вийшла з коми – все. Ніхто нічим не цікавився”. Ми в шоці.

В Ізраїлі Надя ще мала перенести операції на кишківнику та нозі: пересадку нерву і схрещення сухожилля на п’ятці, щоб нога трималась.

– Мені потрібна була реабілітація і після неї ще одна операція, але щоб не пройшло більше, ніж три місяці. Час минув.

Тому дівчина досі “тягне” ногу, коли ходить. Немає чутливості.

– Я можу на вулиці в мороз у тапочках стояти і нічого не відчую. А це погано, – каже Надя.

Коли родина почала давати інтерв’ю журналістам, українська сторона переслала ще 26 тисяч доларів, які покрили витрати на проживання і ліжко. Однак реабілітації в Ізраїлі не було. Взагалі.

Мер Львова Андрій Садовий виділив на реабілітацію Роману 60 тисяч гривень, а Наді – 100. Кошти перерахували на зарплатну картку, пошкоджену вибухом. Щоб її відновити, потрібно було звертатись у відділення банку в Україні. Звісно, такої можливості в Ізраїлі у дільничної не було.

“Дуже дратує, коли наді мною сюсюкаються”

Тож Надя повернулася недолікована додому – до Львова. З протезом і осколками. Усі шматочки гранати не вирізали, бо тоді б довелося “порізати все тіло”, каже Надя. Реабілітації в Україні теж не було.

– Ми залишилися з Романом самі по собі. Нам пропонували від МВС путівки в Моршин водички попити. Але нам не можна такої води. Ми за путівки подякували і відмовились, – пригадує поліцейська.

Приходив хірург-травматолог з поліклініки.

– Оглянув. Але він не знає специфіки роботи з моєю ногою. І можливостей немає, щоб розробляти ногу.

Надя так і залишилась без належного відновлення. Мама дівчини працює у клінічній лікарні Львівської залізниці. Керівництво пішло Наді назустріч і вже у цій клініці вона пережила ще чотири операції, яких не зробили в Ізраїлі. Також безкоштовно обстежила ногу і пройшла процедури. За декілька місяців після повернення протез став поліцейській завеликим. Довелось виготовляти новий у приватній львівській клініці – за 45 тисяч гривень. Надя хотіла їхати на протезування до Ізраїлю, але не змогла:

– Сказали, що ми досі маємо борги за лікування і за невиплату можна потрапити до в’язниці, але коли у вересні 2016 року до мене приїжджали з Ізраїлю волонтери, казали, що борг оплатив ізраїльський уряд.

Увесь цей час ногу Надя розпрацьовувала сама.

– Дуже дратує, коли наді мною сюсюкаються. Буде боліти – то буде боліти. Але краще я сама.

“Приємно було, коли віталися і дякували”

Ця самостійність у Наді – ще з дитинства. Бавилася не ляльками, а молотками, машинками і паяльниками. Сміється, що змалечку її виховували більше, як хлопчика, а не як дівчинку. Коли Надя була у першому класі, батьки розлучились. Жила то з мамою, то з татом. Дитину привчили: свої питання і проблеми може вирішити сама.

Дідусь, дядько і більша частина родини Наді – військовослужбовці.

У старших класах школи вона чітко сказала рідним, що хоче стати прикордонницею, але родичі вмовили її вступити на юридичний факультет. Коли Надя його закінчила, твердо сказала рідним, що тепер іде в міліцію, як і хотіла з самого початку. Стала дільничним. Робота дівчині подобалась, незважаючи на виклики посеред ночі і те, що її днями могло не бути вдома.

– Приносило задоволення спілкування з людьми. Інколи просто просили прийти поговорити, бо стидно заяву писати. Приходила, говорила з чоловіком, дружиною, дитиною.

Навіть люди, що зловживали алкоголем, коли здалека бачили Надю, кричали:

– Надіє Михайлівно, доброго дня! Ви вже на роботі?

– Так, на роботі.

– Всьо, ми вас зрозуміли. Вже йдемо.

Бувало, в підвалі неповнолітні розпивали алкоголь, вживали наркотики. Надя пішла, порозганяла. За це бабця принесла дільничним дві банки варення і одну – помідорів.

– Дякую за чистий під’їзд. Нічого вже з підвалу не пропадає.

– Бабцю, забирайте, нам того не треба!

Інша жінка приходила подякувати за допомогу фразою: “Дякую, що то з нас має бути?”

– Жіночко, ідіть, щоб я вас не бачила, – відповіла Надя. – Мені не треба.

– Та як не треба? – не вгавала мешканка. – От іншим треба.

– А мені ні. Краще, щоб ви до мене не звертались, бо це означатиме, що у вас все добре.

Надя була постійно в русі, постійно кудись бігала.

– Мені не було стидно форму носити, – розповідає правоохоронниця. – Приємно було, коли тобі не кричали в плечі, а віталися і дякували.

Після теракту і самостійної реабілітації 2 лютого 2016 року Надя разом з іншим постраждалим Романом вийшли на роботу. Їх підвищили. Тепер вони – інспектори відділу дільничних офіцерів поліції головного управління превентивної діяльності – консультують та інспектують інших дільничних.

Робота їм подобається. Надя каже, що задоволена і відділом, і керівництвом.Та й зарплата краща. До травми – у 2015 році – дівчина отримувала 2800 грн на місяць. По поверненню на роботу  після теракту – 4-5 тисяч. Після атестації отримує уже 7-7,5 тисяч. Щоправда, працює на 5 поверсі. У будівлі ліфту немає.

– Нічого. Розходилася, – усміхається дівчина. – Тепер уже колеги кажуть: “Та ти вже ходиш по тих сходах швидше, ніж ми”. Навіть на базар можу вийти. Мама недавно пошкодила руку, я сама їсти варила. Все налагоджується. Залишилось лише закрити питання з житлом.

З протезом – на 11 поверх 

Влада обіцяла і Роману, і Наді власні квартири. А видали – службові: на 10 і 11 поверхах у новобудові. Квартира – “гола коробка”. Жодної розводки: ні на електрику, ні на воду. Отут і виручили гроші, які виділив Садовий. Ліфт запрацює лише тоді, коли усі мешканці завершать ремонти. А коли це буде – невідомо. До найближчої зупинки – 40 хвилин пішки.

– Я дякую за житло, але вибачте, йти пішки на 11 поверх і 40 хвилин до зупинки – то для моїх ніг занадто. Мама виходила, каже, для здорової людини то важко. Я раз піднялась – на другий день температура 38, бліда, як стіна.

Після того, як деякі ЗМІ поширили новину про те, що Наді і Роману видали квартири на таких високих поверхах без ліфта та ще й службові.

У Наді з’явилось більше часу на родину, ніж було до теракту:

– Зараз є вихідні, святкові дні. Роман жартує: “О, у нас тепер є вихідні!”. Тепер ми маємо час на відпочинок і родину.

На запитання, як Наді вдається так спокійно розповідати про все, що трапилось і не втрачати самоконтроль, поліцейська усміхається. Каже, відколи прокинулась в Ізраїлі – не плакала. Жодного разу. Ні тоді, ні після.

– Всі дивувались, як то так, ноги немає, а вона не плаче, – розповідає дівчина. – Є моменти, що все. Буду кричати, матюкатись, відкину все! А через якийсь час перейде, сяду, подумаю: “Ніхто того не зробить”. Встала і пішла.

Ірина Андрейців

Джерело.

Related Post

facebook