Ми з чоловіком виховували семирічну доньку, і нам хотілося другої дитини. За медичними показаннями чоловік більше не міг мати дітей, і я запропонувала взяти з дит. будинку: я сім років була волонтером в притулку і вміла спілкуватися з такими дітьми. Чоловік пішов у мене на поводу, а ось мої батьки були категорично проти. Говорили, що сім’я не дуже забезпечена, треба б свою дитину виростити.
Я пішла всупереч бажанню батьків. У серпні 2007 року ми взяли з будинку малятка Михайлика. Першим здивуванням для мене стала спроба його заколисати. Нічого не вийшло, він заколисував себе сам: схрещував ноги, клав два пальця в рот і гойдався з боку в бік.
Вже потім я зрозуміла, що перший рік життя Міші в притулку став втраченим: у дитини не сформувалася прихильність. Дітям в будинку малятка постійно змінюють нянечок, щоб не звикали. Мишко знав, що він прийомний. Я доносила йому це акуратно, як казку: говорила, що одні діти народжуються в животі, а інші – в серці, ось ти народився в моєму серці.
Проблеми виникали по наростаючій. Мишко – маніпулятор, він дуже ласкавий, коли йому щось потрібно. Якщо ласка не діє, плаче. У дитячому садку, коли ми приходили, Міша почав говорив вихователям, що ми його не годуємо. Коли йому було сім, він сказав моїй старшій доньці, що краще б вона не народилася.
А коли ми в покарання заборонили йому дивитися мультики, він нервував. Він спостерігався у спеціалістів, але ліки на нього не діяли. У школі він зривав уроки, бив дівчаток, нікого не слухав, вибирав собі погані компанії. Нас попередили, що за таку поведінку сина можуть забрати з сім’ї і відправити в школу закритого типу. Я переїхала з маленького містечка до обласного центру в надії знайти там нормального спеціаліста для роботи з дитиною. Все було марно, я не знайшла фахівців, у яких був досвід роботи з прийомними дітьми. Чоловікові все це набридло, і він подав на розлучення.
Я забрала дітей і поїхала до Києва на заробітки. Міша продовжував робити гидоти нишком.
Я свято вірила, що любов сильніша за генетику. Це була ілюзія
Одного разу Міша вкрав гаманець у однокласника. Інспектор у справах неповнолітніх хотів поставити його на облік, але батьки хлопчика не наполягали. На наступний день я привела сина в магазин і сказала: бери все, чого тобі не вистачає. Він набрав кошик на 1000 гривень. Я оплатила, кажу: дивись, адже у тебе все є. А у нього такі очі порожні, дивиться крізь мене, немає в них ні співчуття, ні жалю. Я думала, що мені буде легко з такою дитиною. Сама така була в дитинстві, вважала, що зможу його зрозуміти і впораюся.
Через тиждень я дала Міші гроші на групу подовженого дня, а він спустив їх в автоматі з солодощами. Мені подзвонила вчителька, яка вирішила, що він ці гроші забрав. У мене стався зpив. Коли Мишко повернувся додому, я в стані афекту пару раз його ляснула і штовхнула його.
Я злякалася і зрозуміла, що треба відмовитися від дитини. Раптом я б знову зірвалася? Не хочу сідати, мені ще старшу доньку піднімати. Через кілька днів я прийшла провідати Мішу в лікарні і побачила його в спеціальному кріслі (йому не можна було ходити два тижні). Повернулася додому. Мене врятувала сусідка по кімнаті. Я провела місяць в спеціальній клініці.
Мiша жив з нами дев’ять років, а останні півтора року – в дитбудинку, але юридично він ще є моїм сином. Він так і не зрозумів, що це кінець. Дзвонить іноді, просить привезти смачненького. Жодного разу не сказав, що скучив і хоче додому. У нього таке споживацьке ставлення до мене, як ніби в службу доставки дзвонить. У мене ж немає поділу – свій або прийомний. Для мене всі рідні. Я наче відрізала від себе шматок.
Нещодавно навела довідки про його батьків Михайла. З’ясувалося, що по батьківській лінії у нього були хворі. Його батько дуже талановитий: пічник і годинникар, хоча ніде не вчився.
Міша на нього схожий. Цікаво, ким він виросте. Він симпатичний хлопчина, дуже привабливий, добре танцює, і у нього розвинене почуття кольору, добре підбирає одяг. Він мою дочку на випускний одягав. Але ця його поведінка, спадковість все перекреслила. Я свято вірила, що любов сильніша за генетику. Це була ілюзія. Одна дитина знищила всю мою родину.
«Через рік після відмови хлопчик повернувся до мене і попросив вибачення»
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
