Мені 26 років. З дитинства моє життя було не особливо просте. Батьки рано розлучилися, і мати випивала. Жили ми з її сестрою і моєю бабусею (сестра була хвора, бабуся теж любила випити). Мені було страшно залишатися вдома і я благала маму мене з ними не залишати (мені тоді 4 було).
Мати все більше занурювалася в свою справу, змінюючи роботи і чоловіків. Коли я пішла в школу, все ускладнилося. Вчителі, дивлячись на сімейну обстановку, мене не любили і я особливо ні з ким не дружила. Навчання давалося важко. Зі мною взагалі не займалися.
Я намагалася, як могла, але за погані оцінки мати сварила.
Треба сказати що вона тільки на третій день виявила що мене немає дома. У школі по навчанню йшло все гладко. Я намагалася з усіх сил. Мені було важко усвідомлювати, що я на бабусиній шиї, тому аж до старших класів я брала участь в ненависних мені олімпіадах, займала перші місця. Була в міській команді з баскетболу, написала в 14 і 16 років 2 книги (але не видала), хоча в той момент це була моя мрія. Хотіла мабуть компенсувати бабусі з дідом те, що живу у них і доставляють клопоти.
З матір’ю я спілкувалася тільки на канікулах. Вона начебто спеціально принижувала мене. Звинувачувала в невдячності за те, що вона мене народила, за те, що схожа на батька, і за те що «зрадила» – жила з бабусею і дідусем.
Тато теж міняв жінок. На той час мама і її сестра з бабусею жили на межі бідності через випивки, мама мене звинувачувала, що у бабусі я живу добре, а вона мучиться, бо нема що їсти (в гості до них я завжди їздила з пакетами продуктів). Батька не стало, коли мені було 12 років. І тут почалося!
Дідусь став абсолютно неадекватною людиною, не здатною ні до чого. А через кілька років і у бабуся захворіла, і вона втратила можливість нормально говорити, писати, читати.
Не пам’ятала, як мене звуть. Так я жила протягом декількох років. З двома неадекватними людьми і поперемінно отримуючи потік образ від матері. Мені хотілося втекти куди-небудь або щезнути, щоб не відчувати всього цього. Дідуся не стало. Ми залишилися з бабусею удвох.
Я мала відмінні оцінки, але не могла поступити куди хотіла, тому що не могла залишити бабусю (та й дядько, її другий син, звинувачував мене в невдячності, він живе в іншій країні). Я вступила до коледжу, а бабусі не стало через кілька місяців. Вона пішла з життя у мене на очах. Я ніколи не забуду цей час безвиході. І я залишилася одна.
Я не могла їсти, пити, спати. За пару тижнів втратила 8 кг. Втратила інтерес до життя. Потім мабуть Бог мене нагородив. Я закохалася і вийшла заміж.
Народилася дитина. Я, нарешті, була щаслива, що у мене є хтось рідний і близький. Але все одно я розраховувала тільки на себе. Мені постійно здавалося, що я знову залишуся одна, і мені буде важко. Я завжди перестраховувалася. І в голові малювалися варіанти дій на той випадок, якщо чоловік кине, і ми з дитиною залишимося одні, хоча причин не довіряти благовірному не було.
Тому я рано вийшла на роботу, відправивши дитину в приватний сад. Мати іноді дзвонила, вимагаючи зустрічі. Але я ігнорувала. Мені так хотілося все це забути. Вибратися з цього всього і зажити нормально. І ніби вийшло. Я працювала на відмінній роботі.
Ми з чоловіком добре заробляли. За кілька років встигли зробити те, що багато хто не може за все життя. Якби хто знав, як важко це все діставалося, я завжди була на межі, тому що знала, щоб вибратися з цього всього, треба наполегливо працювати. З’являлися нові можливості до розвитку.
Cтарі подруги півтора роки тому з якоюсь заздрістю говорили, що я прибіднююся і чомусь в докір мені ставили, що я добре заробляю і заміж я вийшла раніше них, і бачте з’їздили ми відпочити. І знаєте після цих слів все якось змінилося чи що. Я стала ненавидіти свою роботу. Дома почалися сварки. Потім настала друга вагітність. Дізнавшись про це, я довго плакала, мені здавалося, що моє життя витікає крізь пальці. Я не хотіла цієї дитини. Але народила. Дитина не винна і я це розумію.
І ось до чого ця довга розповідь, яка комусь здасться, ймовірною, іноді нескладною. Хтось напевно скаже, що забула своє дитинство, що не ціную те, що маю. Але півтора роки тому я знову втратила інтерес до життя. В душі якась скребе порожнеча. Пропав інтерес до улюбленої справи. Дивлюся на своїх дітей і чоловіка, а всередині нічого. Нічого! Розумієте? Мене це з’їдає зсередини. Навіть коли в пологовому залі мені дали дитину, я нічого не відчула. І старша дочка постійно в опалі. Що зі мною відбувається?
Я знову не хочу їсти, спілкуватися і виходити з дому. Навіть банально прибиратися. Я завжди чекаю, коли ж настане ніч, щоб швидше заснути і пережити цей час. Я ніби втратила можливість радіти чи що. Неначе це не я. Просто порожня байдужа оболонка, яка діє по установці. Я хочу жити повним життям, але мені чомусь здається, що я все ніяк не можу вибратися з минулого. Неначе воно мене пожирає і не дає дихати. Я перечитала різні статті, намагалася відволіктися, але нічого не допомагає. А з вами просто хотілося поділитися.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
