“Бабусю, ти жартуєш? 1000 гривень? – скривився мій онук, дивлячись на банкноти, ніби на непотріб. – Мама дала по двісті євро, а твої… ну, на автобус вистачить.” Я ковтнула, бо щойно просила Василя облаштувати хату в селі душем чи проводкою, аби онуки приїздили на канікули, але Оксана вже купила тур у Карпати з квадроциклами, тож село для них – далека мрія. А мої гривні залишилися на тому ж місці. ну звісно, з італівйською свахою я не зрівняюся.
Богдан, мій старший онук, ледь стримуючи роздратування, дивився на 1000 гривень, що лежали на ліжку. Йому щойно виповнилося чотирнадцять, але він уже поводився так, ніби світ йому винен більше, ніж міг запропонувати. Поруч сидів Юрій, молодший, з телефоном у руках, гортаючи щось на екрані, і навіть не підвів очей.
Я ковтнула, намагаючись не показати, як важко чути ці слова. “Сину, це ж мій подарунок до дня народження. Тисяча гривень – для мене це як півмісячної пенсії. Я відкладала з кожного місяця, щоб ви могли купити собі щось корисне. Може, нові кросівки чи книжки?”
Богдан зітхнув, ніби я пропонувала йому стару газету. “Бабусю, ти ж знаєш, що зараз все таке дороге. Тисяча гривень – це ж ніщо. Вчора в школі хлопці хвалилися новими іграми за три тисячі. А ти… ну, ти стараєшся, але…” Він замовк, бо в дверях з’явилася моя невістка Оксана, з посмішкою, яка не доходила до очей.
“Ой, мамо, не переймайся. Діти просто в тому віці, коли все здається недостатнім. Ось, подивіться, що я вам принесла!” – Оксана простягнула два конверти, блискучі, з логотипом якогось європейського банку. “По двісті євро кожному. Купіть собі, що душа бажає. Тільки не витрачайте все одразу, гаразд?”
Очі Богдана спалахнули, як феєрверк на Новий рік. “Двісті євро? Вау, мамо, ти найкраща! Юрко, диви, це ж купа грошей!” Він схопив конверт, а Юрій, забувши про телефон, кинувся за своїм. Мої гривні так і залишилися лежати на простирадлі, ніби забуті монетки на лотку з фруктами.
Я відчула, як обличчя палить, але змусила себе посміхнутися. “Ну, добре, хлопці. Головне, щоб вам було приємно. Оксана, дякую тобі за такий щедрий подарунок. Ти завжди вмієш здивувати.”
Вона махнула рукою, ніби це дрібниця. “Та що там, мамо. Батьки приїжджають з-за кордону, то й надіслали. А твої гривні… ну, візьміть їх, хлопці, на дрібні витрати. На морозиво чи щось таке.” Богдан кивнув, але конверт з євро сховав у кишеню, а мої гроші просто змахнув рукою в бік – ніби пил з полиці.
Той момент завис у повітрі, як осінній туман над річкою. Я сиділа там, у їхній великій квартирі з кондиціонером і паркетом, і думала: “Чому мої зусилля – ніщо? Чому любов, яка пережила стільки років, раптом стала дешевшою за валютний курс?” Але я не сказала цього вголос. Замість того, посміялася і сказала: “То розкажіть, хлопці, як у школі? Чи є якісь історії смішні?”
Вони перезирнулися, і Богдан почав: “Ага, вчора на уроці з інформатики вчителька показала, таке цікаве. Каже, що зараз усе онлайн, і гроші – це просто цифри. А ти, бабусю, ще тримаєш готівку? Це ж минуле століття!”
Я засміялася, але всередині щось защеміло. “Минуле століття, кажеш? То може, й я – минуле століття? Але без мене вас би не було, тож давайте не будемо поспішати з висновками.”
Оксана втрутилася, змінюючи тему: “Мамо, а ти як там у своєму селі? Все ще без гарячої води? Ми з Василем думали, може, допомогти з ремонтом, але… ну, ти ж знаєш, як у нас з роботою.”
Я кивнула, ковтаючи гіркоту. “Все добре, доню. Звикла. Головне – здоров’я і спокій.” Але в голові крутилося: “Чому спокій приходить тільки тоді, коли ти далеко від них?”
Той візит став переломним. Я поїхала додому автобусом, дивлячись у вікно на поля, що миготіли за склом, і думала про все з початку. Як я опинилася в цьому маленькому селі, де час ніби зупинився, а мої мрії розтанули, як сніг навесні. І як мій син Василь, якого я виростила одна, тепер живе в іншому світі – світі, де моя любов здається архаїчною, як стара хата без опалення.
Мені було двадцять два, коли все почалося. Я щойно закінчила педінститут у місті, мріяла про роботу в школі, про велике життя. Михайло, мій наречений, працював на заводі, і ми планували весілля на літо. “Лесю, – казав він увечері, коли ми гуляли над ставом, – ми побудуємо дім, де буде все: тепла підлога, велика кухня, і ти будеш вчити дітей, а я – годувати всю сім’ю.” Його голос був теплим, як літній дощ, і я вірила кожному слову.
Але доля вирішила інакше. Через місяць після заручин Михайло потрапив у халепу на роботі – важка машина впала, і лікарі боролися за нього тиждень. Я сиділа біля палати, тримаючи його руку, і шепотіла: “Тримайся, коханий. Ми ж тільки почали.” На шостий день він усміхнувся востаннє і пішов. Я залишилася з порожнечею в душі та сином під серцем, якого навіть не встигла відчути.
Василь народився в холодний листопадовий день. Я тримала його на руках, дивлячись у блакитні очі, і думала: “Тепер ти – мій світ. Я все витримаю заради тебе.” Село, де ми оселилися – тихе, з вишневими садками і старовинними хатами. Хата Михайла перейшла йому від батьків, і я переробила її під себе: додала маленьку веранду, пофарбувала стіни в білий колір, посадила квіти біля вікна. “Мамо, – казав Василь, коли йому було три, – наша хата найкраща! Бо в ній ти.” Ми сміялися, пекли пиріжки з вишнями і мріяли про майбутнє.
Кавалери з’являлися – то вчитель з сусідньої школи, то фермер з кінця вулиці. “Лесю, – казав один, Петро, з букетом троянд, – ти молода, гарна. Чому не даєш шанс? Василь вже великий, я його прийму як сина.” Я посміхалася, але відповідала: “Дякую, Петре, але ми з Василем – команда. Не хочу, щоб хтось змінював наші правила.” Він зітхав і йшов, а я думала: “Краще одна, але з миром, ніж з кимось, хто не розуміє.”
Роки минали, як сторінки в старій книзі. Василь ріс допитливим хлопцем: читав усе, що попадалося, лагодив велосипеди сусідських дітей, мріяв стати інженером. “Мамо, – казав він за вечерею, жуючи картоплю з молоком, – я побудую тобі нову хату. З ванною і інтернетом. Щоб ти не мерзла взимку.” Я гладила його по голові: “Сину, головне – щоб ти був щасливим. А хата… ну, ця ще постоїть.”
Коли йому виповнилося вісімнадцять, ми разом поїхали до міста на вступні іспити. “Не хвилюйся, мамо, – казав він у трамваї, стискаючи квиток. – Я все запам’ятав. Формули, дати – все в голові.” Я кивала, але серце тремтіло. “Василю, якщо не вийде – нічого страшного. Є училище поруч, там теж добре вчать.” Але він склав на відмінно, вступив на бюджет до університету на спеціальність “електроніка”.
Училище ми пройшли разом: спершу він навчився на слюсаря, працював на маленькій фірмі, ремонтував техніку. “Мамо, диви, – приносив додому зарплату, – дві тисячі гривень. Половина – тобі на продукти, половина – на книжки.” Я відмовлялася: “Ні, сину, це твоє. Купи собі куртку, бо зима йде.” Але він наполягав, і ми разом йшли на базар, обираючи тканину.
На тій фірмі він і познайомився з Оксаною. Вона приїхала на стажування – дочка директорів з великого міста, з дипломом з бізнесу. “Мамо, – розповідала він по телефону увечері, – Оксана така розумна! Вона знає все про комп’ютери, ще й англійською говорить. Ми разом робили проект – і вона сказала, що я талановитий.” Я сміялася: “То запрошуй у гості, сину. Подивлюся на цю диво-дочку.”
Вони приїхали через тиждень. Оксана виїхала з-під хвіртки на своєму яскравому джипі – блискучому, як іграшка з вітрини. “Ого, Лесю, – сказала вона, обіймаючи мене на порозі, – яка затишна хатинка! Тільки… запах трави такий сильний. У місті ми такого не маємо.” Я посміхнулася: “То це наш аромат, доню. Входь, я спекла вареники з картоплею.”
Ми сіли за стіл, і розмова полилася рікою. “Василю, – почала Оксана, ковтаючи вареник, – ти уявляєш, якби ми разом відкрили фірму? Ти – техніка, я – маркетинг. Батьки обіцяли позичити сто тисяч гривень на старт.” Василь засяяв: “Серйозно? Оксана, це мрія! Мамо, уявляєш – ми б переїхали до міста, і ти б мала окрему кімнату!”
Я кивнула, але всередині стиснулося. “Звучить добре, сину. Головне – щоб ви були разом щасливі.” Оксана додала: “А ти, Лесю, не сумуй. Ми будемо приїжджати. Тільки… може, подумай про переїзд? Село – це ж так далеко від цивілізації.”
Після того вечора все закрутилося. Весілля вони зіграли через півроку – грандіозне, в ресторані з живою музикою і феєрверками. Я приїхала в своїй єдиній святковій сукні, з букетом польових квітів. “Мамо, – шепнув Василь, обіймаючи перед церемонією, – дякую, що ти є. Без тебе я б не дійшов.” Я поцілувала його: “Іди, сину. Будь щасливим.”
Але після весілля щось змінилося. Дзвінки стали рідшими, візити – ще рідшими. “Вибач, мамо, – казав Василь по телефону, – робота забирає весь час. Оксана вагітна, то й турбот повно.” Я розуміла: “Все гаразд, сину. Бережи себе.”
Перший онук, Богдан, народився через дев’ять місяців. Я приїхала до пологового, з ковдрою. “Ой, Лесю, – сказала Оксана з ліжка, тримаючи малюка, – яка м’яка! Але в нас є від дизайнерів, то твою візьму на дачу.” Я посміхнулася: “Головне – тепло. Вітаю, доню.”
Юрій з’явився через два роки. Тоді я вже відчувала, як відстань росте. “Мамо, – казав Василь, – приїжджай на свято. Але хату не впізнаєш – ми купили нову квартиру, трикімнатну, з видом на парк.” Я поїхала, і справді: все блищало – мармур, плазма, іграшки з імпорту. “Бабусю! – закричав Богдан, кидаючись об ноги. – Диви, у мене робот! Він сам ходить!”
Ми гралися, сміялися, але Оксана переривала: “Хлопці, не брудніть килим. Лесю, може, чаю? Тільки без цукру – ми на дієті.” Я кивала: “Звичайно. А розкажи, як у вас справи? Василь, ти ж казав про підвищення.”
Він усміхнувся: “Так, мамо. Тепер зарплата п’ять тисяч гривень плюс бонуси. Оксана веде проекти з клієнтами з Європи.” Оксана додала: “А батьки приїжджають – тато з Італії, мама з Польщі. Надсилають нам пакунки: одяг, гаджети. Хлопці вже знають, що таке iPad.”
Я слухала, і думала: “Мій світ – це город і курки, а їхній – блиск і швидкість. Як поєднати?” Того вечора я сказала: “Сину, може, на літо хлопці до мене? У селі є став, рибалка, свіже молоко. Я б показала їм, як садити квіти.”
Василь перезирнувся з Оксаною. “Мамо, ну… Оксана планує путівку в Туреччину. Там басейн, аніматори. Село… хлопці не звикли до такого.” Оксана кивнула: “Так, Лесю. Вони ж городяни. Але ти приїжджай до нас – ми все влаштуємо.”
Я не образилася – принаймні, намагалася не показувати. “Добре, доню. Головне – здоров’я.” Але в автобусі додому сльози котилися по щоках. “Чому мої спогади – нецікаві? Чому село здається їм кліткою?”
Час минав, і візити ставали подією. Раз на рік я приїжджала на день народження Богдана – з тортом, спеченим вдома, і казками, які розповідала Василю в дитинстві. “Бабусю, – казав Богдан, розпаковуючи подарунок – дерев’яного солдатика, якого я вирізала, – це що? Іграшка? У мене є вертоліт на пульті за дві тисячі гривень.” Я сміялася: “То це не просто іграшка, сину. Це історія – про хороброго воїна, який перемагає дракона розумом, а не силою.”
Він кивнув, але відкладав убік. Юрій додавав: “А в школі ми вчимо програмування. Бабусю, ти знаєш, що таке Python? Це мова для комп’ютерів!” Я зізнавалася: “Ні, внучку, але ти розкажи. Може, навчиш бабусю?”
Вони сміялися, і на мить здавалося, що містки ще тримаються. Але Оксана завжди з’являлася: “Хлопці, час за стіл. Лесю, твій торт гарний, але ми на безглютеновій дієті. З’їж сама.” Василь підтримував: “Мамо, не ображайся. Ми просто слідкуємо за фігурою.”
Одного літа я наважилася на розмову. Приїхала без попередження, з кошиком яблук з саду. “Сину, – почала я за кавою, – я тут подумала… Хата стара, але я б хотіла зробити бодай душ. Щоб хлопці могли приїжджати на вихідні. Не дорого – п’ять тисяч гривень вистачить на матеріали. Я відкладу, а ти допоможеш з роботою?”
Василь почухав потилицю: “Мамо, ну… П’ять тисяч – це реально? У нас зараз кредит на машину, Оксана хоче курси в Лондоні. Але я подумаю.” Оксана додала: “Лесю, село – це ж не для дітей. Там комарі, бруд. Краще ми вам путівку купимо в санаторій. Там басейн і масаж.”
Я ковтнула: “Доню, санаторій – це добре, але я хочу, щоб вони відчули землю під ногами. Щоб знали, звідки родом.” Вона посміхнулася: “Вони знають – з міста. А село… ну, це для спогадів.”
Після того я не піднімала тему. Замість того, почала писати листи – довгі, з описами села. “Дорогі Богдане і Юрію, – писала я, – сьогодні ми з сусідкою Ганною садили соняхи. Вони виростуть високі, як дерева, і посміхатимуться сонцю. Приїжджайте, і ми разом поллємо їх.” Богдан відповів смс: “Круто, бабусю! У нас тут дощ, нудно. Розкажи ще!”
Ми переписувалися: “Бабусю, – писав Юрій, – а ти бачила дрон? Тато купив за чотири тисячі. Летить сам!” Я відповідала: “Ні, внучку, але уявляю – як птах. А в нас лелеки гніздяться на даху. Приїжджай, покажу.”
Але приїздів не було. Натомість – фото з поїздок: Карпати з квадроциклами, море в Одесі з яхтами. “Мамо, – дзвонив Василь, – диви, як хлопці щасливі. Дякуємо за листи – вони сміються з твоїх історій про корів.”
Я сміялася: “То хай сміються, сину. Головне – згадують.” Але всередині боліло: “Чому мої історії – анекдот, а не скарб?”
Сусіди помічали. “Лесю, – казала Ганна за чаєм на лавці, – ти ж як мати-одиначка все життя. А син? Чому не приїжджає? Мій Петро щонеділі дзвонить.” Я зітхала: “Він зайнятий, Ганну. Місто – це вир. Але ми тримаємося.”
Вона кивала: “То їдь ти до них. Покажи, що ти сильна. Або скажи прямо: “Сину, мені самотньо”.” Я думала про це ночами, дивлячись на зорі. “Може, і поїду. Здивую їх усіх.”
І ось той візит – з тисячею гривень кожному. Після діалогу за столом ми ще погомоніли. “Бабусю, – сказав Богдан, жуючи чіпси, – а ти колись каталася на лижах? Ми в Альпах будемо – тато обіцяв.” Я посміхнулася: “Ні, сину, але на санках – так. З татом твоїм ганяли з гори. Замерзали, але сміялися до сліз.”
Юрій додав: “Розкажи ще! А про монстрів?” Я почала: “Була така казка: вовк, який боявся темряви. Але знайшов друга – зайчика, і разом вони…” Оксана перебила: “Хлопці, час спати. Завтра школа.” І історія обірвалася.
Василь проводив мене до дверей: “Мамо, дякую за візит. Ти – найкраща.” Я обійняла його: “І ти, сину. Просто… пиши частіше. І хлопців навчай цінувати дрібниці.”
Він кивнув: “Обов’язково.” Але в очах – відстань.
Додому я верталася з сумішшю тепла і холоду. Тепла – від спогадів, холоду – від реальності. Село зустріло запахом скошеної трави, курки квоктали в курнику, а в хаті чекала чашка чаю. “Що далі? – думала я, сидячи за столом. – Продовжувати писати листи? Чи сказати правду: Ви – мій світ, але я в ньому – тінь?”
Друзі радили: “Лесю, – казала подруга Марія по телефону, – запишись на курси в клубі. Там комп’ютери вчать. Стань ближчою до їхнього світу.” Або: “Їдь до них на місяць. Залишся, допомагай з хлопцями. Покажи, що ти не просто бабуся з села.”
Я пробувала. Записалася на безплатні уроки в сільському центрі – вчили користуватися смартфоном. “Диви, Лесю, – казала викладачка, – ось як відправити фото. Надішли сину селфі з саду.” Я надіслала: “Василю, диви, яблука дозрівають. Приїжджай, скуштуємо.” Він відповів: “Клас, мамо! Скоро.”
Але “скоро” тягнулося. Натомість – дзвінок від Оксани: “Лесю, ти не проти, якщо ми хлопців віддамо в приватну школу? Там англійська з носіями, по шість тисяч гривень на місяць. Батьки допоможуть.” Я зраділа: “Звичайно, доню. Головне – освіта.”
І ось тепер, після того діалогу з євро і гривнями, я сиджу і пишу це. Бо не знаю, як жити далі. Чи продовжувати відкладати пенсію – дві тисячі гривень на місяць – на подарунки, які не цінують? Чи сказати сину: “Василю, ти забув, як ми разом лагодили радіо при свічці? Приїжджай, згадай.” Чи просто відпустити, дозволити їм жити своїм життям, а мені – своїм?
Мені сумно, друзі. Сумно від того, що любов не завжди повертається. Але я вірю – може, одного дня вони зрозуміють. А ви що думаєте? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто наполягати на візитах, чи дати простір? Поділіться в коментарях – ваші історії, поради, слова підтримки. Може, разом знайдемо відповідь. Дякую, що почитали.
