Я виросла у столиці у досить заможній родині. У моїх батьків свій бізнес, трикімнатна квартира на Оболоні і заміський будиночок біля озера.
Все моє дитинство батьки були дуже зайняті, та і потім також. Зі мною займалася няня, прибирати і готувати до нас також приходила жінка. Такі у батьків порядки і зараз, адже вони так само повністю в роботі і поїздках по закордонним відпочинкам, якимось робочим заходам.
Мої мама і тато мною ніколи особливо не цікавилися, тобто не цікавилися моїм внутрішнім світом і станом. Мама ніколи не розмовляла зі мною про якісь дівчачі і жіночі речі, коли мені це було потрібно. Для них з татом важливим було лише те, щоб у мене все було добре. І у мене справді все завжди було добре. У той же час, вони забезпечували все для мого комфортного життя. Я вчилася у спеціалізованій школі з мовним ухилом, у мене завжди були найкращі іграшки і модний одяг, а на столі – вишукана дорога і корисна їжа. Я багато подорожувала і відпочивала з батьками. Потім навчалася в університеті і батьки подарували мені двокімнатну квартиру, щоб я ні від кого не залежала.
Я росла правильною дівчинкою, доброю і вдячною за все своїм батькам. Такою я, по суті, лишаюся і зараз.
Але зараз я вже заміжня, у нас з Марком двоє діток-погодок. І у нас немає няні.
З чоловіком ми познайомилися під час однієї поїздки по Україні в рамках університетської навчальної практики. Він також навчався в Києві, але сам з невеликого містечка Київської області. У Марка звичайна родина, в якій троє дітей. Живуть у власному будинку. Мама Марка після народження третьої дитини, доньки, вже не поверталася на роботу, а присвятила себе родині. Його батько займається обробкою землі і сільським господарством. Вони теж живутиь не бідно, але, звичайно, це не порівняти зі статками моїх батьків.
Звичайно, мої мама і тато були не в захваті від мого вибору, але у них вистачило мудрості і тактовності не диктувати мені свої правила, а змиритися.
Я дуже люблю свого чоловіка. Живемо ми в моїй квартирі. Як я вже сказала, у нас двоє синочків-погодок, Ромчик і Василько. Мої батьки зовсім не раділи звісткам про онуків, вони вважають, що я занапастила своє життя і кар’єру. Але ж дітки підростуть, і я тоді все наверстаю! Якщо, звісно, захочу. Я намагалася пояснити це мамі, але вона за замовчуванням вважає заміжжя у 23 роки і народження одне за одним двох дітей дурістю. Я більше і не намагаюся її переконувати, навіщо? Головне, я у своїй власні йродині щаслива.
Марко працює і за сумісництвом допомагає татові, тож на все необхідне нам вистачає. Підуть діти у садочок, і я також вийду на роботу. Я знаю добре англійську і німецьку, стажувалася в Лондоні і в Берліні, тому думаю, що обов’язково себе знайду десь у перекладах, викладанні. Видно буде. Поки що мені подобається займатимуся родиною і дітками.
З моїми батьками у нас рівні спокійні тактовні відносини. Іноді вони до нас навідуються, іноді – ми до них. Але це буває не часто. Тому що коли ми до них приїжджаємо, то мама й тато тільки і слідкують, аби наші хлопчики не наробили шкоди, чогось не розбили, не забруднили у їхній оселі з дорогезним ремонтом, дорогими меблями і картинами-оригіналами .
Час ми у батьків зазвичай проводимо однаково і нудно. Поїмо за столом у вітальні приготоване Катериною Іванівною, маминою помічницею. Перекинемося загальними фразами «ні про що»¸ переконаємося, що у всіх все добре та й по тому. І так завжди. Добре, але не тепло, не затишно… Тепла і затишку, відчуття родинності в моїй сім’ї ніколи не було, я взагалі дивуюся, дивлячись на тата з мамою, чому вони разом…
Хоча, що тут не розуміти, адже вони, мої батьки, якісь однакові. Байдужі до духовного, живуть матеріальним. Поважають одне одного, а от чи люблять?.. Мені здається, вони на таке почуття взагалі навряд, чи здатні. Принаймні, на свою адресу я любові від них ніколи не відчувала, а вона мені колись була так потрібна…
Ось тому мені майже ніколи не хочеться до своїх батьків, хоч вони заможні і все мені дали, квартирою забезпечили і машину на весілля подарували, а недавно путівку в Туреччину. І я їм дійсно за все це вдячна. Але…
Інша справа – свекри. У них так затишно, чистенько, мама чоловіка так смачно готує, і вони нам завжди раді! Хлопці наші там бігають, бешкетують, горланять – і їм слова ніхто не скаже, тільки сміються і радіють усі.
«Наші орли-орленятка!» – кажуть завжди на Ромчика і Василька мама і тато Марка. Їх там беруть на руки і цілують-обіймають, просто не випускають з обіймів. А ще як приїдуть сестра-студентка чоловіка і його старший брат з родиною – то там такий гомін стоїть! Всі наперебій щось розповідають, готують, майструють…
Свекруха Іванна Устимівна на диво спокійна, чуйна і легка у спілкуванні жінка. З нею так просто поділитися тим, що на душі! І я так і роблю, вона за п’ять років, що ми знайомі, стала мені набагато ближчою за маму… Так, мені від цього трохи прикро, але в той же час я вдячна долі, що у мене такі свекри. Ми з Іванною Устимівною можемо годинами розмовляти, пити чай, а ще разом готувати щось смачненьке, коли вже всі полягають спати, щоб вранці порадувати всіх якимись смаколиками.
Їздити до свекрів – це завжди таке задоволення! Іноді я, дивлячись на них, думаю про те, що хочу теж ще дітей, ось таку велику родину. І свої стосунки ми з Марком будуємо, надихаючись прикладом його батьків.
Ось така моя історія… Мабуть, це не стандартна і для багатьох дивна ситуація, коли батьки чоловіка рідніші за своїх, але у мене склалося саме так.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
