– Не можу більше слухати про твої кредити, Галю, я йду до мами! – гаркнув Денис, виходячи з кухні, і його кроки затихли в коридорі, лишивши мене наодинці з Тимком, що плакав, і трьома старшими, які шепотілися в сусідній кімнаті.

– Денисе, куди ти? Ми ж тільки-но почали розбиратися з цими рахунками. Платіж за будинок завтра, а ти… ти просто йдеш? – я намагалася говорити тихо, щоб не налякати малюка, але голос тремтів. Руки втомилися від ваги дитини, і я опустилася на стілець біля столу, де ще валялися недоїдені бутерброди з вечері.

Він зупинився, обернувся, його обличчя було червоним, як після довгої прогулянки під сонцем.

– Я втомився тягнути це все на собі, ніби я якийсь банк! Ти думаєш, я не знаю, скільки ти позичила тому своєму “другові” Олегу? Сто тисяч гривень, Галю! А тепер ми в ямі по самі вуха, і ти ще й на мені зриваєшся. Я йду до мами, там хоч спокій.

– До мами? А діти? А будинок, який ми разом брали? Ти ж обіцяв допомогти з ремонтом даху, бо дощі вже капають у вітальню! – я підвелася, намагаючись не розплакатися, бо знала, що це тільки погіршить усе. Старший син, дев’ятирічний Богдан, підбіг і вчепився в мою ногу, шепочучи: Мамо, тато сердиться?

Денис махнув рукою, ніби відганяючи муху.

– Діти? Ти ж сама казала, що впораєшся, бо ти “сильна жінка з освітою”. Я не витримаю більше твоїх лекцій про гроші. Прощавай.

Двері грюкнули, і в хаті стало тихо, тільки гудів холодильник у кутку. Я сіла на підлогу, обіймаючи Богдана і Марту, які підбігли слідом, а малюк на руках почав хникати. Це був той момент, коли все посипалося, як стара хата під вітром. Платіж за кредит – чотири тисячі гривень – висів надо мною, як хмара, а в кишені лишалося гривень двісті на весь тиждень. І ніхто не дзвонив, ніхто не питав, як ми тут.

Я завжди вважала себе людиною, яка тримається. Закінчила університет у Львові за спеціальністю графічний дизайн, потім ще курси з маркетингу онлайн, бо хотілося розширювати можливості. Працювала фрілансером, малювала логотипи для маленьких фірм, робила сайти для місцевих магазинчиків. Гроші йшли нерівно, але я вчилася жонглювати: один проект – на одяг для дітей, другий – на комуналку. Коли з’явилася перша донечка, Марта, я вже мала маленьку двокімнатну квартиру в передмісті Львова, куплену на свої заощадження з перших замовлень. Тоді Денис тільки-но з’явився в моєму житті – високий хлопець з сусіднього будинку, який працював механіком в автосервісі. Ми познайомилися на ярмарку, де я продавала свої ескізи.

– Галю, ти така талановита, – казав він тоді, гортаючи мій скетчбук. – Давай разом щось запустимо, може, твої малюнки для одягу?

Я посміялася, бо думала, що це жарт. Але ми справді спробували: я малювала принти, він друкував на футболках у знайомого. Кілька місяців усе йшло добре, ми навіть відклали на подорож. А потім Марта захотіла братика, і життя закрутилося по-новому. Денис обіцяв, що візьме більше змін на роботі, але замість того почав пропадати з друзями. Я тягнула сама: ночами редагувала макети, вдень бігала з дитиною до лікаря.

Коли Богдану виповнився рік, ми зрозуміли, що квартира тисне – місця ніде, іграшки скрізь. Я знайшла оголошення про будинок у селі під Львовом, з садком і трьома кімнатами. Ціна кусалася, але банк дав кредит під сім відсотків. Ми взяли його разом, бо Денис тоді ще вносив свою частку – по тисячі гривень щомісяця з зарплати.

– Це наш дім, Галю, – шепотів він, коли ми вперше переступили поріг. Будинок пахнув свіжим деревом, сад цвів яблунями. Діти бігали по траві, а я уявляла, як тут буде наша сім’я: вечері за великим столом, свята з родичами.

Але реальність подіяла швидко. Під час цікавого стану з третьою дитиною, маленькою Софією, Денис раптом почав скаржитися на здоров’я – то спина болить, то шеф тисне. Я не могла кинути проекти, бо декретні виплати були мізерні, тож працювала з ліжка, тримаючи ноутбук на животі. Він годував нас пару місяців, приносив продукти з базару, але потім усе скотилося.

– Я не можу, Галю, – бурмотів він увечері, сидячи з пінним перед телевізором. – Робота висмоктала всі сили. Ти ж розумна, придумаєш щось.

Я придумала: взяла ще один фріланс-проект, дизайн для онлайн-магазину в Києві. Гроші пішли, ми закрили перший платіж за кредит. Але Денис дедалі більше віддалявся – то на рибалці з товаришами, то в гаражі “майструє”. Коли народилася Софія, я повернулася до роботи через два місяці, бо рахунки не чекали. Старші діти йшли до садка, малу я колихала на ходу, малюючи іконки для апки.

Тоді з’явився наш четвертий – хлопчик на ім’я Тимко, якому зараз вісім місяців. 9 місяців були важкими, бо компанія, з якою я працювала, почала скорочувати замовлення – криза через пандемію, всі скаржилися. Я перейшла на менші проекти, але Денис обіцяв підкинути з ремонту машин. Замість того він витратив премію на нову вудку і інструменти.

– Це інвестиція, – пояснював він, показуючи блискучу коробку. – Продам потім дорожче.

Я кивала, бо не хотіла сваритися при дітях. Але всередині все кипіло. А потім сталася та історія з позикою. У нас був давній знайомий, Олег, брат мого шкільного друга. Він крутився навколо сім’ї роками: приходив на барбекю, допомагав з дітьми, коли я запізнювалася. Розповідав про свій план – відкрити кав’ярню в центрі Львова, з моїми дизайнами на чашках.

– Галю, ти ж дизайнерка, – умовляв він за чаєм у нас вдома. Діти гралися в саду, Денис сміявся над його жартами. – Дай сто тисяч на старт, я віддам за півроку з відсотками. Це ж не просто гроші, це бізнес, де ти будеш партнером.

Я вагалася. Ті сто тисяч лежали в банківському депозиті – мої заощадження з останніх проектів. Могла б закрити частину кредиту за будинок, полегшити навантаження. Але Олег малював картини: прибуток, розподіл, мій логотип на вивісці. Денис теж підтакував.

– Давай, Галю, це шанс. Краще вкласти, ніж просто тримати на рахунку, де інфляція з’їсть.

Я погодилася. Перевела гроші через банк, підписали просту розписку. Минуло вісімнадцять місяців – ні копійки назад. Олег дзвонить рідко, виправдовується: “Клієнти не йдуть, оренда зросла”. Я пишу, благаю – мовчить. А кредит чатить: п’ять тисяч на місяць за будинок, плюс розстрочка за машину, яку я взяла для поїздок на проекти – ще дві тисячі.

Коли Денис пішов, усе навалилося одразу. Я в декреті по Тимку, виплати –  ледь на памперси вистачає. Машина стоїть в гаражі, бо бензин дорогий, квартира в місті пустує – я її тримаю на всяк випадок, але утримання жере гроші. Дві кішки і песик, яких діти обожнюють, теж просять корм. Старші питають: “Мамо, чому тато не приходить? Коли ми поїдемо в гості?”

Я не знаю, що казати. Вчора дзвонила подрузі Оксані, з якою ми разом фрілансили.

– Галю, ти ж усе маєш: квартиру, машину, освіту. Чому не продаш щось? – запитала вона, ніби це просто.

– Оксано, квартира в кредиті ще наполовину, машина – єдиний транспорт. А будинок… де ми житимемо? Діти звикли до саду, до сусідів.

Вона зітхнула.

– Ну, подумай про юриста. Може, Денис хоч частину візьме на себе? Ви ж одруженими були.

Юрист – це ідея. Я знайшла контакти в інтернеті, запишуся на консультацію за тиждень, бо перша – безкоштовна. Але що сказати? Як довести, що він не платив роками, що позика – моя помилка, але сім’я ж спільна? Денис дзвонить раз на тиждень, питає про дітей, але про гроші – ні слова.

– Тату, а ти коли приїдеш? – питає Марта по відеозв’язку, тримаючи телефон далеко від обличчя, щоб показати малюнок.

– Скоро, доню, – обіцяє він, посміхаючись. – Тато зайнятий, але люблю вас.

Але я бачу, як він сидить у маминій хаті, з чашкою чаю, без турбот. Коли в мене йшли гроші, він був поруч: ми їздили на море в Одесу, купували іграшки в ТРЦ. А тепер – тиша. Родичі не вірять, що скрута: “Галя ж успішна, фріланс, проекти”. Ніхто не приїде з продуктами, бо “ти ж сильна”.

Вчора ввечері сиділа з Софією на колінах, годувала її кашею з банки – остання пачка. Тимко плакав, бо зубки лізуть, а в аптечці порожньо. Песик крутився під ногами, шукаючи крихти. Я подивилася на стіну, де висить сімейне фото: ми всі разом, усміхнені, на пікніку біля озера. Як це все розвалилося?

Сьогодні зранку дзвонив банк: “Пані Галино, платіж прострочений на три дні. Додайте штраф”. Я пообіцяла переказати завтра, але звідки? Фріланс стоїть – немає часу шукати клієнтів з малим на руках. Думала продати машину, але хто купить в селі, де дороги погані? Будинок – теж варіант, але де жити? У квартирі в місті тісно для чотирьох, і комуналка там вища.

Зателефонувала братові Андрію – він єдиний, хто не судить.

– Галю, приїжджай з дітьми, поживете в мене, – запропонував він. – А з Олегом я поговорю, може, струсне.

– Дякую, Андрію, але школа для старших тут, звикли. І будинок… я не хочу кидати все.

Він помовчав.

– Тоді продавай, що можеш. І до юриста – не відкладай. Денис нехай платить аліменти, це закон.

Аліменти – ще одна надія. Але Денис каже: “Я сам ледве зшиваюся”. А як же ми? Я дивлюся на дітей, які малюють у зошитах, співають пісеньки, і думаю: вони не винні. Треба триматися, знайти підробіток – може, редагування текстів онлайн, або продаж ескізів на Etsy. Але ночі безсонні, думки крутяться: а якщо не вдасться? Якщо доведеться просити допомоги в соцслужбах?

Вчора ввечері зібрала дітей за столом – зробила суп з того, що було: картопля, морква з городу.

– Мамо, а чому ми не їдемо до бабусі? – запитала Софія, жуючи ложкою.

– Бабуся далеко, сонечко. Але скоро все буде добре, – я погладила її по голові. Богдан намалював для тата листівку: “Повертайся додому”.

Може, це розтопить його серце. А може, ні. Головне – діти вірять, що все налагодиться. Я теж намагаюся вірити.

Але як? Як прогодувати цю маленьку армію, коли рахунок порожній? Як утримати дах над головою, коли платежі тиснуть? Продати все і почати з нуля – чи це єдиний вихід? Чи є хтось, хто пройшов таке і може підказати, як не зламатися? Розкажіть, будь ласка, що б ви зробили на моєму місці?