Найгірше, коли людина мовчить. Ти чекаєш, що вона тобі зараз щось скаже – скаже, і, можливо, ці слова завжди будуть з тобою. Але ні, він продовжував мовчки йти…
Її батько покидав цей світ повільно. Відносини у дочки з батьком були найтепліші, хоч родина в них багатодітна і велика. те, як батько любив маленьку Віру, можна було побачити неозброєним оком. Він проводив з нею багато часу, купував солодощі і гуляв, коли в нього тільки випадала вільна хвилинка.
Коли дівчинка стала підлітком, батько часто розповідав їй життєві історії і направляв її на правильний шлях.
Щоразу його розповідь була аргументованою, дівчинка могла задуматися і багато для себе зрозуміти, аби в майбутньому не припускати помилок.
Батько був справжнім другом для своєї маленької Вірочки, улюбленої дочки.
Згодом Віра виросла, вийшла заміж і народила своїх дітей. Все якось закрутилося, вічні побут і втома, Вірі елементарно не вистачало часу часто спілкуватися зі своїми батьками. Та й на відстані почуття не охололи, вона так само міцно любила свого батька, але такого тісного, як в дитинстві, спілкування між ними вже не було.
Час минав, батько старів, і сили його залишали, але колишня любов до життя і блиск в очах нікуди не зникав.
Діагноз підкосив всю родину. Всі рідні приїжджали, щоб побачитися з батьком, але Віра не змогла приїхати. Десь всередині вона вірила, що батько буде жити, що обов’язково впорається з хворобою, він не може ось так от взяти і залишити їх… Її.
Кожного разу, коли вона спілкувалася з мамою, Віра чекала, що батько для неї щось передасть, але – ні. Вона чекала і сподівалася, потім не витримала і запитала у матері:
– А що взагалі він говорить?
– Нічого, лежить, мовчить. А очі тільки кричать про те, що жити хоче.
– Мамо, він про мене нічого не питає?
– Ні.
Віра дуже засмутилася, але розуміла стан батька. Кожен день вона чекала, що він передасть через маму слова любові, як це було раніше, але він так і нічого не сказав.
Батька не стало, і Віра не приїхала попорощатися, бо в неї не було такої можливості. Та під час прощання вона була на зв’язку через скайп. Подумки прощалася вона з батьком. Згадувала всі прекрасні моменти, пережиті з татом. Але чогось їй не вистачало, а точніше – прощальних слів батька.
Тепер їй залишається жити з цим почуттям незадоволеності, і мовчання батька залишиться з нею назавжди.
Боляче, коли люди недоговорюють про те, що у них на душі, коли людині є що сказати – а людина мовчить…
Не варто допускати таких помилок, щоб потім не мучитися все життя!
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
