Навіть телефону Свєткиного не збереглося в нього, зустрічалися вони зовсім не довго, тому видалив одразу після того, як дівчина заявила, що не кохає і не бачить сенсу бачитися далі.
Ну й ок, Роман і не заперечував.
І знайомих спільних грець тепер знайдеш, думав він, їх і не було майже. І на тій квартирі зйомній, де жила Свєта, тепер інші квартиранти мешкають, Роман перевірив.
Через тиждень-таки повернувся на ту станцію: може, знов побачить Свєту з великим черевом під стіною підземного переходу та підійде-спитає…
Дівчини не було. І спитати ні в кого…
Хіба…
Роман зателефонував другу Андрію, який ніс службу дільничого в одному з районів Києва.
Спитав, чи не може той його вивести на “папіка” жебраків в такому-то районі, конкретно по такій то станції? Ну або на когось з його “підлеглих”, хто б допоміг відшукати одну дівчину. Вона примітна, пузата… Звати так-то, прізвище Іваненко, здається… Працювала у бутіку на Даринку, але де вона зараз торгаші – її колишні сусіди по цеху – не знають, здиміла десь і все.
– Дай мені кілька днів, трохи розгребуся зі своїми завалами і спробую тобі посприяти, друже, – відповів Андрій.
І посприяв.
Кілька днів по тому Роман знав, що Свєта “працює” в іншому районі. Вже без живота…
Побачив дівчину у переході, на який вказав йому бородач-баяніст, контакт з яким дав Андрій: Свєтка грала на гітарі. Досить непогано. Точно, вона ж розповідала, що вчилася у музичній школі, згадав Роман.
Підійшов, привітався. На каву запросив. Дівчина погодилася.
– Я бачив тебе з животом у метро. Не питаю, навіщо це тобі, твоя справа. Але дитина де?
– Думаєш, твоя? – усміхнулася зло якось Свєтка. – Твоя, правильно. А де – не знаю, я відмовилася від неї одразу в пологовому.
“Дякую, що хоч не на органи продала…” – майнуло в голові Романа, та вголос не сказав.
Він взяв у Свєти телефон. Перевірив, чи правильний номер дала. Сказав, що набере скоро, запевнив, щоб не переживала, не боялася: нікуди “здавати”, нікого “наводити” він на неї не збирається. То її вибір, її життя.
Йому треба було поговорити з матір’ю, з якою жили разом у двокімнатний квартирі після смерті тата.
…Місяць знадобився на оформлення всіх необхідних документів, але в цілому все пройшло більш менш легко, бо всиновлював немовля біологічний батько, – і в оселі Романа з’явилося крикливе щастячко Тарас Романович. Як дві краплі води схоже на татка.
Роман ніскільки не хвилювався, що не влаштує через сина своє особисте життя, бо був впевнений: вчинив правильно. І все в нього складеться згодом.
А мама Ольга Олександрівна – та взагалі сяяла від радості, не могла натішитися онучком і байдуже їй було до здивовано-допитливих очей сусідів.
І тільки сказала тихо якось сину:
– Чує моє жіноче серце – прибіжить колись твоя горе-Свєтка…
…А горе-Свєтка грала у підземці на гітарі доти, доки не відклала її вбік на якийсь час, щоб виставити вперед новий круглий живіт…
Автор: Альона Мірошниченко
