Я думала, що переїзд на нову квартиру врятує нас від атмосфери постійного тиску і нарешті принесе мир. Але гармонія тривала лише три тижні. Коли я приготувала улюблену страву, а Віктор відкрив шафку і пролунало його чергове “знову така одноманітність”, я відчула, що вся моя боротьба була марною. Я втекла від його батьків, але не від його звички постійно і тонко знецінювати
Ми з чоловіком Віктором разом уже дванадцять років, і ми щасливі батьки двох чарівних дівчаток: старшій — чотири роки, молодшій — вісім місяців. Донедавна ми мешкали разом із його батьком та матір’ю, і цей побут був для мене нескінченним випробуванням.
Я почувалася виснаженою щоденними клопотами, а найбільше — тим, як до мене ставилися Віктор та його мати, постійно демонструючи свою непошану до моїх зусиль.
Два місяці тому я наважилася на рішучий крок: ми з’їхали. Ситуація стала вкрай напруженою, і я поставила Віктору чітку умову: або ми починаємо жити лише вчотирьох, або наші шляхи розходяться. Мені здавалося, що зміна адреси автоматично принесе спокій і взаєморозуміння.
На перший погляд, це спрацювало. Батьки Віктора були задоволені, що в їхньому будинку стало тихіше і вільніше, а Віктор став менш дратівливим і більш уважним до мене. Цей період гармонії тривав рівно три тижні. Згодом усі старі звички почали повертатися, але тепер вони “жили” вже в нашій орендованій квартирі.
Ось приклад, який стався позавчора. Звичайний робочий день. Я відвезла старшу доньку до розвиваючого центру, молодшу заколисала на балконі. Віктор у цей час працював вдома. Повертаючись, я купила йому улюблені сирники в пекарні. Сідаємо снідати.
– Вікторе, — кажу я йому, — принеси, будь ласка, з кімнати ту синю пляшку, що біля твого ноутбука.
– Катю, — відповідає він, навіть не відриваючись від телефону, — ти йдеш на кухню, налий мені туди свіжого соку, будь ласка.
Я йду. Беру його спортивну пляшку-шейкер, яку він використовує для води. Я бачу, що вона злегка помутніла від спортивних добавок. Я не просто промила її водою — я взяла спеціальний маленький йоржик і ретельно вичистила її. Поставила чисту пляшку назад на його робочий стіл.
Він підняв її, покрутив, зазирнув усередину, потім зробив такий глибокий і драматичний вдих, що я відчула, як він готується до вистави. Віктор закотив очі, ніби побачив щось жахливе, і відніс пляшку до раковини, діставши сіль і соду.
– Ну, Катерино, — пролунало його звинувачення, — я ж просив свіжого соку. А це ж не просто сполоснути, її треба було “відчистити”. Ти бачиш цей наліт?
І він почав активно відтирати пляшку содою, голосно шарудіючи губкою, ніби показував майстер-клас із прибирання недбалій хазяйці. Це мене дуже зачепило. Адже вчора він пив із неї, і цей наліт його не хвилював. Він міг спокійно сказати: “Слухай, я сам зараз содою почищу, вона вже стара”. Але він обрав явний докір.
– Вікторе, я ж її щойно вимила! — у моєму голосі зазвучала образа. — Я витратила на це час. Якщо вона потребує генерального чищення, скажи прямо!
– Я просто хочу, щоб усе було чисте, — заявив він, повертаючи “ідеально” відчищену пляшку на місце. — Я не розумію, чому ти робиш із цього проблему. Забудь.
Я відчула, як уся моя енергія просто витекла. Здавалося б, дрібниця, але це настільки характерно для нього.
Настає вечір, час готувати їжу.
– Що б ти хотів на вечерю, любий? — питаю я його. — Якесь особливе бажання?
– Не переймайся, — відповідає він. — Приготуй, що сама хочеш. Я все їм.
Я знову не отримала жодних конкретних вказівок. Добре, я готую пасту карбонара — це те, що він завжди обожнював. Коли вечеря готова, він заходить на кухню, відчиняє шафку з крупами і застигає, дивлячись на них із незбагненним сумом.
Він видає чергове глибоке зітхання, від якого можна було б писати симфонії про світову скорботу.
– Якась… знову така одноманітність, — це пролунало як вирок.
Він ігнорує гарячу пасту, яка стоїть на столі, дістає з полиці пакет сушених сухариків і починає демонстративно їсти їх, ніби ці сухарики — його єдина надія на виживання.
– Вікторе, — звертаюся я до нього, — я приготувала твою улюблену карбонару. Ти ж сказав, що тобі все одно!
– А, паста… — він навіть не подивився на тарілку. — Я просто не в настрої. Мені захотілося чогось простішого.
“Захотілося чогось простішого” — і це після того, як я цілий день бігала з двома дітьми та готувала складну страву. Він вважав за краще створити атмосферу бідності та нещастя, ніж просто сісти і сказати: “Сьогодні я хочу просто яєчню”.
Я не можу не визнати його позитивних якостей. Він дійсно багато робить. Він ідеальний батько: грається з дітьми годинами, відводить старшу на заняття, сам купає молодшу. Він допомагає по господарству: може помити посуд, прибрати в кімнатах без нагадувань. Він ніколи не обмежує мою свободу, я можу піти з дому, коли мені потрібно, і він буде з дітьми. Він не контролює мої фінанси, я спокійно користуюся карткою і не чую від нього жодного нарікання.
З одного боку, об’єктивно, мій чоловік — справжній скарб. І мені просто потрібно жити й радіти, що я маю такого партнера. Але ця його складна манера поведінки, ця звичка знижувати цінність моїх старань за допомогою невербальних сигналів — це руйнує моє самопочуття.
Це постійне відчуття, що ти завжди недопрацьовуєш, що ти недостатньо ідеальна. Я живу в очікуванні наступного емоційного “вигорання” — коли наступного разу він зітхне, закотить очі, чи відмовиться від моєї страви, щоб з’їсти щось простіше.
Я намагалася поговорити з ним про це.
– Вікторе, мені боляче, коли ти робиш такі зітхання біля шафки з їжею. Ти ж міг мені сказати вранці, що хочеш рису чи гречки?
– Катю, ти занадто все ускладнюєш, — він завжди поводиться спокійно під час таких розмов. — Я просто був засмучений чимось іншим. Ти не маєш цього сприймати на свій рахунок.
І ось це “ти сприймаєш на свій рахунок” — це його основна оборона. Це змушує мене відчувати себе людиною, яка вигадує проблеми. Але я не можу ігнорувати те, що бачу і чую. Я не можу ігнорувати, як швидко він перетворив нове, спокійне житло на стару, напружену атмосферу.
Я пам’ятаю, як було у його батьків. Там він був ще більш відстороненим. Навіть коли я намагалася залучити його до розмови про планування покупок, він міг просто ігнорувати мене, а його мати тут же підхоплювала: “Катя, ти ж знаєш, Віктор зайнятий, не відволікай його такими дурницями”.
Одного разу я купила новий килим у вітальню, щоб додати затишку.
– Подивися, Вікторе, який гарний, — кажу я, розгортаючи його.
– Ну… так, — сказав він, дивлячись на телефон.
– Щось він якийсь сірий, — додала мати Віктора, яка зайшла до кімнати. — Я думала, тобі потрібен був бежевий. Ти не спитала Віктора. Він любить світлі тони.
І знову: я була зведена до рівня дитини, яка зробила щось “не так”. Віктор жодного слова не сказав на мій захист.
Тепер, коли ми окремо, прямих звинувачень немає. Але його пасивна поведінка, його постійні зітхання, його ігнорування моїх зусиль — це та сама критика, але загорнута у витончену форму. Це постійно виснажує мене. Я відчуваю, що це справжня емоційна облога.
Я не готова до розірвання шлюбу. Мої донечки ще зовсім маленькі, і я хочу зберегти для них повноцінну сім’ю. Але я не можу жити в умовах постійної неясності, де кожне моє бажання догодити перетворюється на його розчарування.
Що мені робити, щоб змінити цю ситуацію? Як мені змусити його говорити відкрито про свої незадоволення, а не змушувати мене вгадувати й відчувати провину? Як захистити свою психіку від цієї тихої, але виснажливої поведінки?
Любі читачки, поділіться своїм досвідом! Як ви спілкувалися з партнером, який постійно знижує цінність ваших зусиль не словами, а лише своїми емоційними проявами? Який крок виявився для вас найдієвішим?
