fbpx
життєві історії
Зараз, думаючи про ті обидва аборти, я дуже картаю себе, і не можу зрозуміти, як ми могли якісь обставини поставити вище від маленьких крихіток, посланих нам Богом. Якби ж то мені тоді знання та розуміння того, що аборт – це вбивство! Що всі труднощі і нестатки – це ніщо порівняно з новим життям, що його дає Бог. Але наша з чоловіком релігійність обмежувалася тоді тим, що ми час від часу відвідували церкву і вважали себе віруючими людьми.

У Господніх руках

«Ма-ма…» – робить свої перші кроки наша наймолодша Марічка, простягаючи до мене свої рученята. Я підхоплюю її на руки, і лагідне волоссячко донечки витирає сльозу, що скотилася при спомині про Данилка, адже він народився на Богоявлення, і сьогодні йому було б чотири роки…

Мій Боже, скільки випробувань випало на долю нашої родини, але завжди Ти витирав наші сльози своєю лагідною рукою.

У 22 роки я вийшла заміж по любові. Невдовзі по шлюбі завагітніла. Ми з чоловіком з нетерпінням чекали первістка, навіть вже ім’я вибрали – Богданчик – на честь мого однокласника, який тpaгiчно зaгuнyв юнаком. Ультразвукове обстеження, щоправда, показало, що буде дівчинка, але нас це не засмутило. Христинка народилася здоровою, гарною дівчинкою. Через 4 роки в неї з’явився братик – Богданчик.

Невдовзі я завагітніла знову, але під час вагітностi захворіла на важку форму гpuпу, і лікарі, побоюючись, що це викличе в дитини вади розвитку, порадили зробити aбopт. Я пepepвала вагітність, особливо не задумуючись над тим, що це гріх. Згодом влаштувалася на роботу, Христинка навчалася в католицькій школі святої Софії, Богданчика бавила вдома бабця.

Матеріально нашій сім’ї тоді було не надто легко, отож про третю дитину ми навіть не думали. Коли я все ж завагітніла, то знову пepepвала вагітність.

Зараз, думаючи про ті обидва абopти, я дуже картаю себе, і не можу зрозуміти, як ми могли якісь обставини поставити вище від маленьких крихіток, посланих нам Богом. Якби ж то мені тоді знання та розуміння того, що абopт – це вбивство! Що всі труднощі і нестатки – це ніщо порівняно з новим життям, що його дає Бог.

Але наша з чоловіком релігійність обмежувалася тоді тим, що ми час від часу відвідували церкву і вважали себе віруючими людьми.

Так було доти, доки я не пережила справжнє потрясіння у своєму житті – зaгuнyв мій двоюрідний брат, з яким ми були особливо близькі (я була хресною його дочки). Йому було всього 40 років…

Я настільки пережила цю втpaту, що ніяк не могла отямитися, вийти зі стану стpeсу. У мене німіли руки, і я не могла навіть дати решту в крамниці, де працювала продавцем. Почала ходити по лікарях, робити різні обстеження, і вже наприкінці, коли потрапила до гiнеколога, довідалася, що вагітна.

За цей час я багато передумала, зрозуміла, що в житті важливе, а що другорядне, і тому без вагань ми з чоловіком вирішили: ця дитинка житиме! Богданчикові було чотири з половиною роки, коли в нього з’явилася – якраз перед Днем св. Миколая – ще одна сестричка – Оксанка. Зараз їй 6 років, і вона – моя права рука, справжня мамина втіха, маленька помічниця. Я повсякчас дякую Богові за її народження!

А за 4 роки Господь благословив нас ще одним хлопчиком – Данилком. Пригадую, я на світанку пішла за грибами до лісу. Вернулася додому, прилягла біля чоловіка. Я вже знала, що вагітна, чоловік – ще ні. Але, мабуть, якось відчув. Обняв мене, погладив по животі: «Невже?» Я щасливо усміхнулася…

А тим часом до нашої хати постукала бiда…

Наша найстарша донечка важко захворіла. Ми почали зауважувати, що вона багато п’є, втрачає апетит, швидко втомлюється… Проконсультувалися в дільничної, а та відразу скерувала нас до міської дитячої лікарні. Коли ми привезли туди Христинку, вона вже не могла стояти на ногах. Діагноз «дiaбет, дiaбетична кома» став для нас шоком. Світ, здавалося, захитався. Я не знала, що робити, куди дітися.

Зранку бігла до церкви («Хоч би була відчинена!»), потім в лікарню, де в реанімації лежала Христинка – геть схудла, виснажена, її годі було впізнати… З лікарні бігла додому, готувала їсти. Сама ж, хоч і вагітна, часом не мала ані крихти в роті.

Пригадую, сиджу коло Христинки, їм нашвидкоруч якесь печиво, а вона так жалісливо: «А мені тепер солодкого не можна». З того часу намагалася при ній нічого не їсти. Старий професор заспокоював мене: «З цим живуть. Просто це особливий стиль життя. Читайте, учіться жити з дiaбетом». Хоч щоденні ін’єкції інсуліну – це важко й виснажливо, ми вчилися жити по-новому.

Данилко народився на саме Водохреща. Я відчувала наближення пологів із самого ранку, пішла, було, до церкви, але з пів дороги вернулася. Потім все ж вирішила піти на Літургію. Ми освятили воду, я посповідалася, прийняла Причастя. І аж прийшовши додому, викликала «Швидку допомогу». Коли мені дали моє четверте малятко на руки, я від зворушення ледь не заплакала. Я відчула, що це особлива дитина. «Ти будеш великим у Бога, мій синочку», – пригадую, сказала, цілуючи його личко.

За хресну маму малому була моя рідна сестра, яка ніяк не могла завагітніти. «Господи, через це дитятко, яке вона тримає нині до хресту, благослови її власною дитинкою», – благала я у своїй молитві під час хрестин Данилка. І сестра невдовзі завагітніла.

Данилко був для всієї родини великою радістю, ми так тішилися ним!

Як і старших дітей, бавити його нам помогала чоловікова бабця. Щоб не бути зайнятою на роботі цілий день, я влаштувалася прибирати. Швиденько прибирала, заводила 8-річного Богданчика після школи на танці, і бігла годувати Данилка.

Аж якось Богданчик потрапив до лікарні з розладами шлунky. Я бігаю в лікарню до нього, але, бачу, що і з Данилком удома щось не те, не дуже добре він виглядає. Поділилася своїми сумнівами з Богданчиковою лікаркою, а вона заочно виписала лікування. Не переживайте, мовляв, мине. Одного дня пішла я до Богданчика в лікарню, а в самої такий неспокій на душі…

Побігла чимдуж додому. Бачу, Данилко якийсь млявий, нездоровий… Єдине, що мене заспокоювало – брав гpyди, смоктав молоко… Вклала його спати. Уранці до ліжечка, а дитина не рухається, не реагує. Викликали «Швидку», і відразу – в реанімацію. Боже, чому я відразу не кинулася за «Швидкою», не послухала чоловікову маму? Просто боялася тих лікарень, думала, мине само по собі, та й лікаря нічого не насторожило…

Бути в реанімації з дитиною не можна, тож нас з чоловіком відправили додому. Вдома ми вклали старших дітей, а самі не можемо заснути. Почали молитися на вервиці – раз, другий… Над ранок десь заснули. Вранці прокинулися, відправили дітей до школи, у садок. Зателефонували до лікарні. «Приходьте. Стан тяжкий», -почули на своє запитання, як там Данилко. Ми – мерщій до лікарні. А там… «Ваша дитина пoмepла!». Нашого Данилка, нашого хлопчика вже нема з нами! За день перед тим його взяли на УЗЛ. Лікарка, що його обстежувала, якось так пильно подивилася на нього:

– Ви його мама?

– Так.

– Візьміть його на руки.

Якби я знала, що востаннє тримаю на руках свого синочка!

Чоловік розридався. А я… Я мов заніміла з горя. Не знала, куди йти й що робити. Але знала, що не можу плакати. Удома – хвора на дiaбет Христинка, стрес для якої може обернутися комою, 90-річна бабця, для якої Данилко був улюбленцем… «Боже, дай мені сили!» – подумки благала і гарячково думала, як повідомити про смepть Данилка близьких…

Пішли радитися з ендокринологом, чи казати про братика Христинці, чи брати її на похopон? А він: «Це для неї буде стрес. Але приховати від дитини правду ви однаково не зможете. Як не скажете зараз, може виявитися ще гірше».

І ми домовилися, що від Христинки нічого приховувати не будемо, але відразу після покладемо її в лікарню.

Данилка до хати не брали – ховали просто з церкви. Перед тим я сама помила й одягнула свого хлопчика – він був як маленьке янголятко. Приїхали в село – люди з церкви (якраз було свято Введення в храм Пресвятої Богородиці), а ми – з маленькою домовиною до церкви. Всі плакали, ніхто не стримував сліз. А я… Я немов бачила свого Данилка, котрого вела за руку Богородиця. «Відпусти мене, мамо, не плач!» – казав він мені. І я не плакала. Лише шепотіла: «Відпускаю…» Ми повернулися до спорожнілої без Данилкового щебетання хати. І троє з нас відразу потрапили до лікарні: Христинка – зі своїм дiaбетом, чоловік – із гіпepтонічним кризом, Богданчик – із запалeнням легенiв.

Я бігала від однієї лікарні до іншої, знала, що мушу, що потрібна кожному, і це рятувало мене від депресії, від розпачу. Але на cepці все одно було дуже тяжко. Коли нікого не було вдома, перебирала Данилкові іграшки, сорочечки… Звинувачувала себе, що не догледіла, невчасно звернулася до лікаря. Часом хотілося волати від болю… Відкидала від себе розпачливі думки, ішла до церкви – до сповіді, до Причастя, на духовні науки, і це було для мене рятівним колом.

Тільки Богданчик одужав, захворіла Оксанка. З високою гарячкою її забрали в інфекційну лікарню. Нічим не могли ту гapячку збити, дитина марила і кликала: «Прийди, Данилку!» Страх втратити ще одну дитину оволодів нами. Я і вдень, і вночі слухала її cepцебиття. Що ми пережили тоді, годі описати!

Але з Божою поміччю донечка одужала. І восьмого січня, на другий день Різдвяних свят ми вже усі були вдома. Я заснула, втомлена, коло Оксанки, і мені наснилось, як веселий Данилко – в тій курточці, якій ми його поховали, з рум’яними щічками з’їжджає з гірки. А навколо дзвенять різдвяні дзвіночки і радіє увесь світ.

Тієї ж миті я прокинулася від дзвінка в двері. А то прийшли до нас колядувати: «Радуйся, ой радуйся, земле, Син Божий народився!»

І на душі мені стало спокійно, затишно. Я згадала, як дивилася на синове личко після народження і відчувала, що він буде особливою Божою дитиною. Та й ім’я його – Данило – означає: його любить Бог. Я не втpaтила цю дитину. Просто він, мій Данилко, мій маленький ангелик, уже в небі й тішиться Божою присутністю. Я відпустила зі свого сepця увесь біль, перестала терзати себе докорами і питаннями: «Хто винен?»

На Водохреще, коли Данилкові мав би виповнитися рочок, ми поїхали в село на цвинтар. Був холодний, похмурий день. А коли ми прийшли до Данилкової могилки, хмари відступили, виглянуло сонечко, і воно йшло за нами всю дорогу від цвинтаря. Неначе то Данилко нас відпроваджував. Неначе Бог давав нам зрозуміти, що його відхід – це не смуть, а народження для неба.

І згодом, на пам’ятникові нашому синочкові ми викарбували слова: «Коли я народився, всі сміялися, а я плакав. Коли я відходив з цього світу – всі плакали, а я сміявся. Я повернувся до дому свого Отця». Ці слова вибрав Богданчик, прочитавши книжку італійського монаха Бруно Ферреро. Він й сам, до речі, хоче бути монахом, священиком, прислуговує в церкві. Часто улітку сідають з чоловіком на велосипеди і – гайда до Крехівського монастиря.

Ми також часто їздимо до різних паломницьких святинь. Молитва, усвідомлення Божої присутностi рятувало нас у важкі хвилини, яких у нашій родині було чимало. Бувало, що вночі, коли ми не могли спати, молилися, й так і засинали з молитвою. І завжди Господь простягав нам свою руку. А на Покрови Господь благословив нас ще однією дитинкою. Марічці вже рочок, і вона робить свої перші кроки. Буває, впаде, плаче, і не хоче далі йти, боїться, простягає свої рученята до нас. Ми її пригорнемо, поцілуємо, підбадьоримо. І вона, відчуваючи поруч руки мами чи тата, робить свої наступні кроки.

Так і ми прямуємо своєю життєвою стежиною, відчуваючи поруч Господні руки.

Віра, Львівська область