fbpx
– Остапе, злізай. Бо який ти, а яка та вишня. Не втримає вона тебе. Не настільки вам вже тих вишень треба, щоб на таке йти. Я знову буркнула сусідці. – Зень, ти десь йшла? Ось і йди. Он де, бачиш, твоя курка в моєму городі порпається, ось іди й забери, а не базікай лишнього. А ж тут з хати моя мама, якій 95 років виходить з палицею в руках. – Йой, Остапе, відчуваю, що ось-ось впадеш. Ну де так високо заперся? І що б ви собі подумали? Не минуло й десять хвилин, як ми чуємо такий серйозний – гуп! Позбігалися всі і моя мама з палкою, і Любка, і Зенька!
Вишня в нас біля хати, ну така рясна вродила. Знизу ми з онуками позривали.
– У нашої куми є, у дітей також! А ми що, гірші?, – каже мені дружина. Я вже замучився їй пояснювати, що ця сушарка нам ні до чого, бо живемо ми в селі, на відміну від куми, сестри, братової і дітей. Я люблю коли одяг пахне свіжістю, коли його “погойдає на своїх крилах вітер”. В мене то гроші є, але для чого купляти річ, яка нам не потрібна? Але Оля моя вже сказала, як не буде найближчим часом, то вона подає на розлучення
– У нашої куми є, у дітей також! А ми що, гірші?, – каже
А я пам’ятаю, як дочка мене нашвидкоруч просила підписати якісь документи, але я думала, що то стосується приватизації і ще вона з паями мала справу. Я ж і подумати не могла, що вона нашу хату продасть і виїде в Німеччину. Лишилася я з нічим в тій Італії. Але саме ця історія з дочкою підштовхнула мене в обійми Франческо, якому я завжди відмовляла, бо в мене ж дочка, як я їй в очі подивлюся
А я пам’ятаю, як дочка мене нашвидкоруч просила підписати якісь документи, але я думала,
Поїхала я на заробітки в Португалію, аби заробити и собі на квартиру в Києві. Сама я з райцентру на Волині, з небагатої родини, батьки у мене прості люди. Але мені завжди хотілося більшого. І ось я почала жити і працювати в чужій країні, почала у 27 років все з нуля. Минуло 7 років, а з втіленням мрії у мене нічого не виходить. Коли я вже відклала певну суму, я взяла і розповіла родичам, що маю гроші. І батьки мені сказали, що я мушу купити будинок на всіх, де ми будемо жити всі разом – батьки і ми, дві сестри, а квартиру батьки залишать молодшому брату. Я спробувала сказати ні, сказала, що хочу жити сама. Батьки погодилися, але натомість виставили свою умову: я повинна допомагати їм усім грошима, адже у них ще двоє менших дітей і бабусі й дідусі з двох боків, яким потрібні догляд і фінансова допомога. Ось я і почала надсилати додому 2 тисячі євро на місяць, а сама заробляю три
Поїхала я на заробітки в Португалію, аби заробити и собі на квартиру в Києві.
Я була здивована, коли мама сказала, що бабуся мені щось “заповіла”. Це був медальйон, яким я любила гратися у бабусі, коли була маленькою. Вона отримала його дитиною від матері. Я була зворушена “спадщиною” і одразу повісила медальйон собі на шию. Наступного ранку о п’ятій я вскочила з ліжка, наче хтось штовхнув мене з нього. Я була повна сил, я ніколи не переживала нічого подібного. Зазвичай я поки не вип’ю кави, то й очей не можу розплющити. І лише за декілька днів розкрилася вся правда! Тепер я його ношу, але не завжди
Коли моя бабуся стала ангеликом, я стала власником її медальйону. Незважаючи на те, що
Я дуже хочу, аби моя пізня донечка Даринка, якій зараз 19 місяців, любила мою маму, а не свекруху, але виходить зовсім інакше і вдіяти у мене нічого не виходить. Розповім, чому саме, і сподіваюся на ваші підказки, як хоч трохи змінити ситуацію. Мені 36 років, живу з чоловіком і дітьми в Києві, свекруха і мої батьки – також. Тільки Неля Петрівна на сусідній станції метро і вже пенсіонерка, а мої батьки ще працюють і мешкають на іншому кінці столиці. Вчора до нас з чоловіком приїхала в гості його мама, побачити онуку, а до цього не була місяць. Найбільше мене хвилює, що дитина до неї тягнеться, з задоволенням сидить у неї на руках, навіть якщо довго не бачила Нелю Петрівну
Я дуже хочу, аби моя пізня донечка Даринка, якій зараз 19 місяців, любила мою
І якщо до нашої Софії свекруха прийшла з коробкою цукерок “Стріла”, то для онука вона добряче “шарпнулася”. Я не знала про нього, бо коли прийшла до Дениса, то свекруха вже сиділа за столом і олів’є наминала. Але вже наступного дня, в неділю, ми сім’ями вирішили поїхати в парк, який недавно в нашому містечку облагородили. І ось я дивлюсь, а сестра Ярослава з автівки дістає самокат, але не простий, а електро. Я думаю, коштує він тисяч п’ятнадцять. – Це тобі батьки такий подарунок зробили, чи ще хресні скинулися? – Ні, тітко Людо, до батьків ще бабуся доклала
– Так до подарунку і бабуся доклалася. Батьки ж стільки грошей не мали, –
Днями ми були з чоловіком у його батьків і свекруха почала скаржитися, що вони купили новий лакований стіл, і що вона кілька разів стукнулася об нього стільцем і ніжки вже пощерблені. Я посміхнулася і сказала: “Лідія Григорівна, наступного разу я “відреставрую” ваш стіл. Він буде, як новенький”. У свій наступний візит я привезла рідину для зняття лаку та білу фарбу. Десять років минуло, а чоловік досі не знає всієї правди
Я приховала від чоловіка, що подряпала автівку. Мене врятував звичайнісінький лак для нігтів. Десять
– Мій коханий онучок приїхав. Я так скучила за своїм золотцем!, – вигукувала я в слухавку, а сама тільки затягувала час на роботі. Знаю я його. Син з невісткою Данила геть не виховують, а тепер ще й сплавити на тиждень бабусі з дідом вирішили. Ввечері полягали ми. Я ж з онуком, бо боїться хлоп п’яти років. Він на мене ногу поклав, а мені гарячо. Цілу ніч не спала, бо не звикла до такого. На другий день кажу: “Даниле, сьогодні будеш спати на дивані. То є соромно в такому віці боятися. Той розривівся, а після ще й мамі подзвонив
– Мій коханий онучок приїхав. Я так скучила за своїм золотцем!, – вигукувала я
За день до Зелених свят баба Ганя збирала усіх дітей біля себе. – Так, а ну гайда в поле, щоб мені назбирали гарний букет до церкви. – Ми були ще малі, і з радістю бігали між коровами по полі і виконували волю бабусі. – Ось, бабуню, дивіться який красивий. – Той букетик собі можете у вазу поставити, а мені треба “оберемок” цілий, щоб і з чортополохом і маком і звіробоєм, ну а ромашки це саме собою. Має бути великий букет. З яким поріг церкви переступите, таке й щастя весь рік матимете, – говорила вона. Її настанови я не забуду і обов’язково передам своїм дітям!
Збираю з сином польові квіти до церкви на Зелені свята (Трійцю) і згадались мені

You cannot copy content of this page