Я того дня сиділа за столом, пила каву і дивилась у вікно, коли телефон
— Наталю, ти що, справді не будеш це їсти холодець? — голос мого сина
— Мамо, ви не зрозуміли? Ваші речі вже в коридорі, — Тарас навіть не
— Людко, ти хоч бачиш, що вони виробляють? — крикнула я, вискакуючи на ганок,
— Оленко, ти ж у нас без роботи, то й посидиш біля дідуся, а
— Ти хоч розумієш, що ти накоїла, Ганно? Ти ж йому життя поламала, і
Випускна сукня висіла на дверях шафи, як німий докір, а я дивилася на неї
— Нізащо не дозволю, щоб мій онук ріс нехристом, Марічко, ти мене чуєш, чи
— Скільки можна тих гостей приймати, Ганно? Ти ж на пенсії, спокій має бути,
— Оксано, дитино, ну хто ж так дитину в садочок збирає? На вулиці ж