Ти мені ніхто, і звати тебе ніяк, щоб ти тут свої порядки наводила, збирай речі і звільняй квартиру, бо завтра я міняю замки, — саме ці слова Оксани, моєї колишньої свекрухи, зафіксували точку мого повного краху на пероні київського вокзалу, коли я стояла з двома дітьми під літньою зливою. Ця розмова тривала хвилин десять, прямо там, серед натовпу. Вона кричала так, що люди озиралися, а я просто тримала за руки дев’ятирічного Максима та п’ятирічну Полінку. Моя донька плакала, бо злякалася чужого крику, а колишня свекруха навіть не глянула на онуків. Вона просто виливала свій гнів, пригадуючи всі старі образи, які назбиралися за роки нашого шлюбу з її сином Андрієм
— Ти мені ніхто, і звати тебе ніяк, щоб ти тут свої порядки наводила, збирай речі і звільняй квартиру, бо…