Navigate
X

Мамо, тату, ви зараз серйозно просите в мене 300 000 на ремонт квартири для Дениса? — я ледве стримала голос, щоб він не зірвався на крик, дивлячись, як батьки спокійно допивають свій узвар. — Оксанко, ну не 300 000, а хоча б 250 000, бо в нього там стіни зовсім обшарпані, дитині соромно дівчину привести, — мати відставила склянку і глянула на мене так, ніби я винна їй цю суму ще з дня свого народження

— Мамо, тату, ви зараз серйозно просите в мене 300 000 на ремонт квартири для Дениса? — я ледве стримала…

G Natalya

Ти знову за своє, Степане? Тобі мало того, що дитина батька бачить тільки на фотографіях у Вайбері? — Оксана стояла біля вікна, нервово поправляючи штору, і її голос тремтів від тієї особливої напруги, яка буває перед великою грозою. Я навіть не підвів голови від розкладених на дивані паперів, бо в голові крутилися цифри, графіки та нескінченні борги, які треба було закрити до кінця місяця. Для мене тоді не існувало нічого, крім однієї мети — зробити так, щоб день народження нашої Марійки був не просто святом, а справжнім тріумфом, про який усе наше містечко згадувало б роками

— Ти знову за своє, Степане? Тобі мало того, що дитина батька бачить тільки на фотографіях у Вайбері? — Оксана…

G Natalya

Я не знав, що в тій кімнаті з плакатами на стінах росте чужа людина, поки мій син не подивився мені в очі й не запитав, чи пам’ятаю я хоча б колір його першого велосипеда. — Тату, ти ж тоді навіть на поріг не зайшов, — спокійно сказав Андрій, відставляючи порожню тарілку. — Тобі звіт був важливіший за мої розбиті коліна. Я отетерів, бо в голові була лише порожнеча. Я пам’ятав марку своєї першої машини, пам’ятав квартальні премії за десять років, але той велосипед… Здається, він був синій? Чи то сусідського хлопця був синій?

Я не знав, що в тій кімнаті з плакатами на стінах росте чужа людина, поки мій син не подивився мені…

G Natalya

Мамо, я чекаю дитину, — прошепотіла я тоді, вчепившись пальцями в пластикову кришку столу, а вона лише важко видихнула і, не дивлячись на мене, відказала: — Значить, наступної суботи будемо свататися, бо ганьби на все село я не потерплю. Той день став початком мого добровільного ув’язнення, яке тривало довгих двадцять років. Ми з Андрієм тоді тільки закінчили технікум, плани були великі, хотілося до міста, на роботу, де платять справжні гроші, а не копійки. Але одна ніч біля річки, коли зорі здавалися занадто яскравими, перекреслила все, що ми малювали у своїй уяві

— Мамо, я чекаю дитину, — прошепотіла я тоді, вчепившись пальцями в пластикову кришку столу, а вона лише важко видихнула…

G Natalya

Це ж треба було так вляпатися з тим подарунком, Андрію, ти тільки подивися, вона ж на мене тепер навіть очима не накине — випалила я, зачиняючи двері, поки чоловік розгублено крутив у руках яскраву коробку. — Олю, та заспокойся, мама просто не в гуморі, ну який там такий гріх у тому кремі, звичайна косметика для поважного віку — знизав плечима Андрій, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення істериці своєї мами. — Звичайна? Ти бачив, як вона на мене зиркнула? Наче я їй не крем, а вінок наперед замовила! Я ж хотіла як краще, вибрала найдорожчий, з усіма тими мінералами та оліями, щоб вона почувалася доглянутою — я кинула сумку на пуф і почала міряти кроками коридор

— Це ж треба було так вляпатися з тим подарунком, Андрію, ти тільки подивися, вона ж на мене тепер навіть…

G Natalya

Ти справді віриш, що твій диплом філолога, який покрився пилом за п’ятнадцять років сидіння вдома, комусь потрібен? — Андрій відкинувся на спинку стільця, дивлячись на мене з тією поблажливою усмішкою, від якої всередині все стискалося. — Я просто хочу спробувати, Андрію, діти вже дорослі, я маю кудись рухатися, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Спробуй, Мар’яно, тільки потім не плач, коли тобі в очі скажуть, що ти придатна лише борщі варити та шкарпетки прати, — кинув він, навіть не підводячи погляду від свого телефону

— Ти справді віриш, що твій диплом філолога, який покрився пилом за п'ятнадцять років сидіння вдома, комусь потрібен? — Андрій…

G Natalya

Мамо, ти що, геть розум втратила, кинути нас самих з дітьми на Великдень?! — голос моєї доньки Ірини в слухавці перейшов на ультразвук, аж у вухах зашуміло. Я спокійно відставила порожню валізу на підлогу і вдихнула повітря, яке вперше за багато років не пахло пральним порошком чи підгорілою кашею. — Я не кидаю вас, Ірочко, я просто їду в Карпати, квиток уже в кишені, а рюкзак майже зібраний, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — В які Карпати? Які гори?! У нас кошики не зібрані, малі соплями шморгають, а Вітя сподівався, що ти звариш той свій фірмовий холодець і запечеш шинку, бо в мене на роботі завал! — вона продовжувала кричати, ніби я щойно зізналася у пограбуванні банку

— Мамо, ти що, геть розум втратила, кинути нас самих з дітьми на Великдень?! — голос моєї доньки Ірини в…

G Natalya

Ти справді думала, що можна просто постукати в двері через десять років і отримати ключ від мого життя? — Степан стояв на порозі, навіть не запрошуючи мене всередину. Його голос був тихим, але в ньому відчувався такий холод, що в мене заніміли кінчики пальців. Я дивилася на чоловіка, якого колись називала своїм, і не впізнавала в цьому суворому чоловіку того м’якого хлопця, що колись дарував мені польові квіти. — Я просто хотіла побачити сина, Степане, хоча б одним оком подивитися, який він став, — мій голос тремтів, і це була не гра, а справжній відчай, що накопичувався роками

— Ти справді думала, що можна просто постукати в двері через десять років і отримати ключ від мого життя? —…

G Natalya

Нас у сім’ї троє, і кожен має свого батька, але жоден не має нормальної матері. Коли постало питання догляду, вона заявила: — Я належу тільки собі, а ви зобов’язані мені за кожен шматок хліба. Тепер, коли я на останньому тижні вагітності, мати вирішила “злягти”, вимагаючи повної уваги. Але в цій історії є таємниця, яку вона приховувала від нас понад сорок років

Нас у сім’ї троє, і кожен має свого батька, але жоден не має нормальної матері. Коли постало питання догляду, вона…

G Natalya

Бабусю, ви тільки гляньте, який тут ремонт, які дзеркала в позолоті! — Аліна обхопила мене за плечі, майже притискаючи до нових блискучих панелей свого салону, а я лише мовчки кліпала очима, намагаючись не думати про те, що кожна ця плитка на підлозі коштувала мою пенсію за три місяці. — Бабусю, ну не мовчіть, ви ж самі казали, що я маю стати найкращою майстринею в нашому місті, а тепер дивіться — я власниця бізнесу! — Дивлюся, доцю, дивлюся, лишень серце щось так калатає, ніби я ту каву не пила, а відрами заливала, — відповіла я, поправляючи хустку, яка весь час сповзала від протягу, бо вхідні двері ще не відрегулювали. — Тільки ж сорок тисяч, Аліно… Це ж не жарти, це ж гроші такі, що за них можна було пів хати підлатати або тобі на навчання в університеті відкласти, а ми їх у ці стіни вгатили

— Бабусю, ви тільки гляньте, який тут ремонт, які дзеркала в позолоті! — Аліна обхопила мене за плечі, майже притискаючи…

G Natalya