– Анно, давай поговоримо після похорону, – сказав мій свекор Віктор, коли я заходила до зали, де вже зібралися родичі. – Тобі зараз не до цього, я все владнаю. Я мовчки кивнула, бо в голові все калатало, і я ледве знаходила сили триматися на ногах. Та й справді, тоді здавалося, що мій світ от-от розсиплеться. Романа не стало раптово. Ще вчора ми листувалися, він писав, що затримується у справах, просив не чекати його з вечерею. А сьогодні я вже вдова, якій потрібно думати про прощальну церемонію
Я більше не відчуваю себе скорботною вдовою. Так, саме це я сказала собі тієї ночі, коли дізналася правду про свого…