Я почала розуміти, що моя мама, як і її мама до неї, жила в тіні чужих очікувань. Вона повторювала одні й ті ж фрази: “Що скажуть люди?”, “Так робили наші бабусі й дідусі”, “Жінка повинна знати своє місце”. Їй було важливо, що подумають сусіди, знайомі, навіть ті, хто нас ледь знав. Але чи була вона щаслива? Я ніколи не бачила її по-справжньому щасливою. Я вирішила, що не хочу так. Але, як виявилося, сказати “я хочу іншого” – це одне, а зробити перший крок – зовсім інше
- Що ти взагалі надумала, Діано?, - перепитав мене Борис, мій брат. Він втупився в мене, ніби я щойно заявила,…