iBilingua

Ти хоч розумієш, Марко, що ти зараз кажеш? — мати відставила горнятко так різко, що недопитий чай хлюпнув на скатертину. — Ти привів у цей дім не просто дівчину, ти привів цілий дитячий садок! — Мамо, заспокойся, вони не садок, у них є імена — Софійка та малий Павлик, — я намагався тримати голос рівним, хоча всередині все дрижало, як струна під вітром. — Ти з глузду з’їхав, синку, — подав голос батько, не підводячи очей від газети, яку він стискав так сильно, що папір жалібно хрустів. — Ми чекали, що ти знайдеш собі пару, побудуєш життя, а ти вирішив одразу вскочити в чужі клопоти?

— Ти хоч розумієш, Марко, що ти зараз кажеш? — мати відставила горнятко так

життєві історії 0

«Ярославо, ти знову за своє? Які меблі, які ремонти? Ми ж на квартиру збираємо!» — Вадим роздратовано кинув ключі на тумбочку у передпокої. «А твоїм батькам на новий паркан хіба збирати не треба? Чи їм гроші з неба падають?» — я відчула, як всередині все закипає. Я стояла посеред нашої орендованої однокімнатної квартири і дивилася на обшарпані шпалери, які вже давно просилися на смітник. Під ногами скрипів старий лінолеум, а в кутку сумував диван, просиджений ще попередніми трьома поколіннями квартирантів

«Ярославо, ти знову за своє? Які меблі, які ремонти? Ми ж на квартиру збираємо!»

життєві історії 0

Я помилився, Вікторіє, але тепер я повернувся, бо це свято має стати нашим новим початком, — промовив Мар’ян, простягаючи зів’ялі тюльпани. Я дивилася на чоловіка, який пів року тому зібрав речі й пішов до іншої, а тепер вимагав прощення як подарунок. Його слова про любов звучали дріб’язково на фоні порожнечі, яку він залишив у цій квартирі. Я ще не знала, що за цим каяттям ховається значно неприємніша правда

— Я помилився, Вікторіє, але тепер я повернувся, бо це свято має стати нашим

життєві історії 0

Забери його собі, Уляно! Просто оформи на себе, наче це ти народила! У тебе ж нікого немає, тобі доля дітей не дала, а мені цей гріх куди подіти? Вадим мене ніколи не зрозуміє, він дитину від іншого в хату не пустить, вижене з ганьбою і Марічку забере! — Наталя тремтіла від ридань, її холодні пальці судомно впилися в мої зап’ястя, а очі, червоні від безсоння, дивилися з таким переляком, що мені стало млосно

— Забери його собі, Уляно! Просто оформи на себе, наче це ти народила! У

життєві історії 0

Ти хоч розумієш, Олено, що ти накоїла, га?! — кричала я, і голос мій зривався на писк, відлунюючи від кахлю у ванній, де я закрилася, аби мала Даринка не почула. — Ти хоч на секунду задумалася про Романа? Про дитину вашу?! — А ви, мамо, — Олена стояла, притулившись спиною до дверей, бліда, як полотно, але в очах світилася якась дика, відчайдушна затятість, — а ви розумієте, як це — бути самій?! Сім років він на тих будівництвах! Сім років я бачу чоловіка через екран телефона! Ви думаєте, мені ті перекази замінять живу людину поруч, коли мені просто хочеться почути добре слово не через динамік?!

— Ти хоч розумієш, Олено, що ти накоїла, га?! — кричала я, і голос

життєві історії 0

Оксано, мені байдуже, де ти візьмеш ці гроші, ти ж у Німеччині на всьому готовому сидиш! — вигукнула мати, навіть не запитавши, як я влаштувалася на новій роботі. Я мовчки стискала слухавку, згадуючи, як вона так само виїдала життя з мого батька, поки той не втік за кордон. Тепер настала моя черга

— Оксано, мені байдуже, де ти візьмеш ці гроші, ти ж у Німеччині на

життєві історії 0

Забирай дітей, Ігоре, і щоб ноги вашої тут більше не було, доки не навчишся поважати чужу працю! — Теща сплеснула долонями так різко, що стара порцелянова вазочка на комоді дрібно затремтіла, наче теж злякалася її металевого голосу. — Мамо, та ви що таке кажете, ми ж просто приїхали в гості на свято, привезли повні пакунки делікатесів, хотіли нарешті побути разом, — я розгублено стояв посеред вітальні, стискаючи маленькі, трохи липкі від цукерок долоньки синів, які від несподіванки притихли й притислися до моїх колін

— Забирай дітей, Ігоре, і щоб ноги вашої тут більше не було, доки не

життєві історії 0

То що, Оксано, будемо кімнату в гуртожитку шукати для твого “причепу”, чи ти сама збираєш манатки й вимітаєшся геть? — Галина Петрівна застигла в дверях, втупивши в мене погляд, від якого мороз пішов по шкірі. Я стояла, опустивши очі, і відчувала, як усередині все обривається. — Мамо, ну що ви таке кажете? — подав голос мій Сергій, нервово перебираючи пальцями край статертини. — Оксана чекає дитину, про яку кімнату ви говорите? Вона моя дружина. — Дружина? — Свекруха пирхнула, наче кішка на собаку. — Оце твоє “щастя” — це просто помилка, яку ти зробив два роки тому. І тепер я маю цю помилку терпіти в своєму домі? З дитиною? Та ніколи в житті!

— То що, Оксано, будемо кімнату в гуртожитку шукати для твого “причепу”, чи ти

життєві історії 0

Ти знову за своє, Марто? Дивися, яка в мене стеля висока, люстра з кришталю, а ти мені про свій лінолеум на кухні торочиш, – процідила я, поправляючи шовковий халат. – Катю, та не в люстрах щастя, коли в хаті холодно, хоч опалення на повну крутиш, – відповіла сестра, притискаючи до себе старе горня з тріщиною. Я тоді лише пирхнула. Мені здавалося, що Марта просто заздрить. Ну бо як не заздрити? Мій чоловік, Андрій, побудував справжню фортецю. Три поверхи, панорамні вікна, сад, де кожна травинка підстрижена за лінійкою. У нас навіть повітря пахло дорого: сумішшю шкіряних диванів та елітного парфуму

– Ти знову за своє, Марто? Дивися, яка в мене стеля висока, люстра з

життєві історії 0

Оксанко, доцю, ну куди ж ти цю розсаду тицяєш? Хіба ж так можна? Корінці ж поламаєш! Дай-но я сама, твої ручки не для землі створені, — Світлана Петрівна, моя свекруха, сплеснула руками і лагідно відсторонила мене від грядки. Я лише посміхнулася у відповідь. Ну справді, що я тямлю в тій розсаді? Я ж міська дівчина, асфальтна квітка. А Петрівна — о, вона агроном від Бога. У нас із нею, здавалося, були ідеальні стосунки. Усі подружки заздрили. «Оксанко, та тобі ж із свекрухою пощастило більше, ніж із чоловіком!» — жартували вони

— Оксанко, доцю, ну куди ж ти цю розсаду тицяєш? Хіба ж так можна?