Я затамувала подих, коли з-за арки почула власне ім’я, вимовлене з небаченим пафосом. —
Марія Григорівна роками збирала кошти, привселюдно заявляючи, що це старт для її єдиного сина.
— Олено Іванівно, ваші ключі від цієї квартири нам більше не потрібні, ми змінили
— Ми вже не діти, щоб возити з собою маму — Павло сказав це
— Ми з Оксаною вирішили, що твій приїзд на наше свято буде недоречним. Голос
— Людмило, ти залишишся вдома, бо твоє минуле зіпсує нам весільні фотографії — прямо
— Я нічого не забиратиму, бо маю гордість, — заявила мені донька, впихаючи валізи
Коли батька не стало, я очікувала на підтримку, а отримала лише холодний погляд його
— Пошукай у шафі другу ковдру, якщо мерзнеш, бо ми летимо в Альпи, —
— Мамо, просто підпиши ці папери, і тобі більше ніколи не доведеться рахувати копійки