fbpx
Суспільство
І нема перед ким покаятися

Пізнє літо обтрушувало спілі яблука. Вони зістрибували з гілок і ховалися в жовто-зелену траву. Небо дотрушувало зорі…

Вони любили цю серпневу пору із запахом вітру, настояним на чорнобривцях і полинах. З прощальними акордами, віртуозно зіграними польовими кониками. Лагідним теплом, схожим на поцілунки давно закоханих. І сільську бабусину хату, одягнуту в синю льолю…

Вранці він приносив дружині кілька холодних, вогких від роси квіток.

– Пахнуть осінню, – казала вона. І ставила його подарунок в скляну вазу.

Їй подобались прозорі скляні вази – було видно зелені ніжки кожної квітки…
Їхні серпні, стрибаючі яблука, мелодії польових коників, квіти у вазах – все у минулому. І Уляна також…

…Степан притулився до старої яблуні. Розмовляв з нею, мов з людиною:

– Винен я. І нема перед ким покаятися. Донька не признає. Ось, листа передали від Уляни. Аж страшно читати, що там…

«…Я боялася зненавидіти тебе, Степане. І боялася продовжувати кохати. Я не могла любити іншого чоловіка. Є рани, які ніколи не гояться. Бо вони у свідомості. Їх не може забинтувати й вилікувати час. Є спогади, які лягають з тобою спати і вранці з тобою прокидаються. Вони ходять поруч, мов невидимі, тіні. Розмовляють голосом минулого… Якщо Бог створив любов, то хто і навіщо створив зраду?..».

…Уляні і Степанові заздрили: яка гарна пара! Яка чудова у них доня! Все було б добре, якби він не «перечепився» через Ксеньчині відьомські очі та її звабу. Уляна була ніжна, витончена, мов порцелянова лялька. А Ксенька – вогонь.

…Степан з Уляною були щасливими, коли переселилися у нову трикімнатну квартиру. А як раділа доня! Тепер у неї була власна кімната з симпатичними білими меблями.

– Ви купите мені братика? – запитувала Ліля.

– Купимо!!! – хором відповідали батьки.

Ліля бавилася з сусідським, старшим на два роки, Дмитриком. Хлопчик «захищав» дівчинку від маленької такси, бо думав, що песеня вкусить Лілю. Пригощав цукерками. Тому й вона хотіла такого братика, як Дмитрик.

У вихідні вони часто їздили в село до Степанової бабусі. З райцентру приїжджали Степанові батьки з молодшим сином. Тоді невеличка хата бабусі Каті нагадувала веселу казкову рукавичку.

…Дні збігали у тижні, тижні – в місяці, місяці – в роки… Ліля стала школяркою. Її хвалили вчителі. А ще дівчинка любила малювати. Особливо тата, маму, бабусів і дідусів, прабабусю Катю. Її малюнки світилися щирим дитячим щастям…

…Друзі й знайомі знали, що в Степана золоті руки. Тому просили підсобити в ремонтах. Не відмовляв, та й копійка «свіжа» капне. Ксеню зустрів, коли штукатурив дачу колишнього однокласника.

– Ви – майстер? – запитала у Степана. – Я купила хатину, до ладу довести б.

– Та ні, просто допомагаю.

– А мені допоможете?

З її карих великих очисьок вилітали маленькі бісики і солодко жалили його єство. Він топився у зухвалому погляді звабливиці й не шукав рятівних берегів.

Степан довів до ладу Ксеньчину дачу. І став тут частим гостем. Одного дня зізнався у своєму гріху п’ятнадцятирічній доньці й дружині.

– У мене більше немає батька, – мовила Ліля й подалася з хати.

Уляна пішла плакати на кухню.

Степан забрався жити до Ксеньки…

…Бабуся Катя кликала в гості Уляну і Лілю. Ксеньку ж не пустила на подвір’я.

– Геть звідси, розпутнице! – мовила, коли внук привіз пасію в село.

Степанові батьки також зі скрипом в душі терпіли нову невістку.

Ксенька під’юджувала Степана, аби відсудив у колишньої дружини частину помешкання. А якщо не хоче ділитися квартирою, хай сплатить за його квадратні метри.

– Але ж там живе моя донька, – виправдовувався.

– Якщо твоя донька мудра, то знайде собі багатого чоловіка. І, зрештою, я також не проти народити від тебе дитину… Нашу спільну, – облесливо муркала Ксенька, знаючи, що насправді дитячих плачів і кашів у її планах не було й не буде.

Виклик до суду став для Уляни ще одним громом серед ясного неба. Вона погодилася сплатити Степанові його частку. Батьки пообіцяли допомогти віддати «борг» колишньому зятеві…

…Ліля збиралася заміж.

– Батька покличеш? – запитала Уляна.

– А він у мене є?

– Може, пробачиш?

– Як?!

«…Коли донька йшла до шлюбу, я згадувала нас, Степане. Ми були такими щасливими… Ліля була проти, аби ти прийшов на весілля. Навіть Василь, її наречений, не зміг умовити. Донька дуже любила тебе. І цю дитячу любов, яка сягала Космосу, заповнила образа. Уявляєш, як її багато? Дітей зрада ранить більше, ніж дорослих. Чому люди роблять боляче тим, хто їх найбільше любить?..».

…Степан не знав, що Уляна захворіла. Та його й не цікавило її здоров’я. Він догоджав Ксеньці. А їй хотілося нової машини, меблів із-за кордону, відпочинку на дорогих курортах, виглядати у сорок – на двадцять…
На одній з вечірок Ксенька познайомилася з Владиславом. Багатим і затятим підстаркуватим холостяком. Дати відставку Степанові вирішила цієї ж миті. Наступного ранку Степан збирав свої речі. А увечері Ксенька ніжилася в обіймах «коханого Влада».

Степан не знав, куди йому податися. З батьками жив молодший брат з дружиною і двома дітьми. Впасти на коліна і перепрошувати Уляну? Чи оселитися в бабусиній хаті, яка вже кілька років стоїть пусткою? Осмілився подзвонити у двері свого колишнього помешкання. Відкрив молодий чоловік. Запитально глянув на Степана.

– Мені б… Уляну… хм… Петрівну…

– Її нема. Вже рік, – відповів незнайомець.

– На заробітки поїхала?

– Померла…

«…Як усе облаштовано там, куди злітаються наші душі після смерті? Вічний день? Спокій? Благодать? Невідомість лякає, навіть коли тебе мучить біль. Може, там добре й затишно, але я хотіла б залишитися на землі. Разом з Лілею, Василем і майбутнім внуком або внучкою – наша донька вагітна. Разом з моїми малими непосидючими школяриками. А, може, звідти дозволяють душам прилітати на побачення з живими? Тільки ті їх не бачать…»

Степан оселився в бабусиній хаті. Віяло пусткою і сумом. Здалося б підремонтувати, освіжити. Почав знімати зі стін образи, фотографії. Ось його з Уляною весільна світлина. А ось – маленька Ліля… Защеміло біля серця. Чи то від туги, чи від Уляниного листа, якого передала Лілина хрещена у роковини смерті колишньої дружини. Кілька днів лежав непрочитаний у нагрудній кишені в піджаку…

«…Я буду молитись, аби донька простила тебе. Вона простить…»

Вітер пробігся садом, смикнув яблуню за гілку. Яблука зістрибнули у жовто-зелену траву.

– І ти мене прости, Улянко, – тихо мовив. – Завтра поїду в місто. Дізнаюся, хто в нас народився: внук чи внучка. І розкажу тобі…

Читайте також: Стало відомо, як енергетичні напої впливають на організм підлітків. Під удар у першу чергу потрапляє нервова система

Джерело.

Related Post

facebook