fbpx

Красива і видна, але самотня

Жила у нас в селі Марія Василівна. Її брати і сестри швидко розлетілися з рідного гнізда, А Марія все перебирала женихів.

Я пам’ятаю Марію вже п’ятдесятирічною. Її батьки на той час уже пoмepли, вона залишилася одна. Красива, струнка, доглянута, охайна, так і манерами зовсім не схожа на сільську жінку. Завжди любили вбиратися, фарбувала брови, завивала кучері.

– Невже їй, женихів не знаходилося? – запитували ми, молоді, у людей похилого віку.

– Так у неї женихів було – море! За нею хлопці табунами ходили. Тільки їй все не так! Петрик, сусід, за неї сватався. Гарний хлопець, і характер хороший, але на війні отримав поранення в ногу, кульгати став. Вона їм побрезговала: мовляв, мені чи, такій красуні, та кульгавий чоловік!

Він тоді до іншої сусідки став ходити, до Ксенії. А Ксенія нітрохи не гірше Марії була, теж красива, струнка, роботяща. Вийшла за нього заміж, дітей нфзщдили і жили в прямому сенсі розкошуючи: він на гармошці грав, а вона співала.

А ще до Марії сватався Федір. Справжній богатир: високий, сильний. Але вона в його сторону навіть і не дивилася: у батьків Федора повна хата дітей, бідність страшна, взимку одні валянки на всю сім’ю, а з весни до осені взагалі босоніж ходили, ріпою та щавлем харчувалися.

Федір недовго сумував, знайшов собі іншу дівчину і та за нього вийшла. Хлопець пішов працювати в лісгосп, там до лісника дослужився, великий будинок собі збудував, і сам з бідності вибрався, і своїх братів на ноги поставив. Дітей своїх вивчив на лікарів, вони все за кордоном живуть.

Кажуть, що Костя її пороги оббивав. А вона тільки сміялася: мовляв, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею. Тобі, каже, до мене рости і рости. Він зростом не підійшов. Його тому в селі Костю звали, як хлопчиська.

Читайте також: Чужі люди виявилися відданішими і порядними рідних дітей

Але виявилося, що малий золотник. Костя в армію пішов і там залишився надтерміново служити. Приїхав у відпустку в село, Марусю Петрову в дружини взяв. Відвіз її з села в місто, там Маруся вивчилася і на хорошу роботу влаштувалася.

Сватався до Марії і Іван Таранов. Тихий, соромливий був, а вона його дурником вважала: мовляв, розуму немає, сидить і мовчить весь вечір.

Іван, отримавши від воріт поворот, виїхав в Волгоград до брата, вивчився на інженера, пішов на завод працювати. Одружився там, все як годиться, сім’я, діти.

Женихи роз’їжджалися по містах, сім’ї створювали, дітей нфзщджували, а Марія так і залишалася вічною нареченою. Красива, святкове, все-то у неї при ній, але одна!

Їй вже близько тридцяти років було, коли вона вперше закохалася. Та так сильно! Приїхав у відпустку Тихон Манюхін. Моряк далекого плавання. Як визначився на флот, так років десять в селі не з’являвся.

Їхав хлопчиськом, а приїхав молодим чоловіком. Гарний, русявий, синьоокий, хода перевальцем. Вони з Марією однолітки були, росли разом. Як побачила його Марія, так серце у неї і тьохнуло.

Жінка не сумнівалася, що Тихон, як і інші хлопці, закохається в неї і обов’язково прийде свататися. Ось йому-то вона не відмовить!

Але Тихон ходив по селу, зустрічався з друзями і родичами, а на Марію дивився як на сусідку, не більше. Він з Настею Савкиной став гуляти, дівчиною миленький, але не красунею – невисокою, худенькою.

– І чим вона його взяла? – журилася Марія. – Адже і глянути-то нема на що!

Тихон відвіз Настю в Сухумі. Там вони одружилися, трьох дітей нapoдили, а потім старих-батьків туди забрали.

Марія переживала, але вигляду не подавала. Більше ніхто зa неї і не сватався. Так і жила одна.

А як постаріла, в розмовах «за життя» з сусідками і приятельками сама над собою сміялася: мовляв, хто мене хотів – того я не побажала, а кого я хотіла – той мене не побажав.

You cannot copy content of this page