Суспільство
Про таких, як вiн, треба писати книжки, знiмати кiно. Iсторiя Вадима Свириденка, колишнього вiйськового фельдшера, вражає.

Обмороження кистей i стоп, ампутацiя, поранення стегна, правого передплiччя, гангрена — лiвого, перелом двох ребер, контузiя, сепсис… Усе витримав, не зламався й перемiг. Тепер у нього по чотири види протезiв —для рук i для нiг. Навiть для роботи за комп’ютером i для бiгу. Все це — завдяки програмi НАТО.

Вадим ще з трьома українськими параспортсменами, учасниками вiйни на Донбасi, навiть брав участь у Мiжнародному марафонi у Вашингтонi. Вiн пробiг десятикiлометрову дистанцiю за одну годину та сiм хвилин. Так, на протезах.

«Навiщо поїхав туди? Просто хотiлося довести, — каже, — передусiм собi, що навiть пiсля таких випробувань, якi випали на мою долю, життя триває. Головне — не опускати руки, i все буде добре».

Того дня група наших воякiв виїхала на допомогу бiйцям сусiднього блокпоста. Ворожа засада. Росiйський танк стрiляв майже впритул. Вадима поранило в передплiччя та стегно…

Читайте також: Сповідь матері: «Бути мамою вбитої дитини дуже важко»

«Так я опинився в дебальцевськiй лiкарнi, — згадує герой.- Звiдти поранених транспортували «Уралом» та БМП. Їхали полями — шосе було пiд прицiлом сепаратистiв. Мiна, вибух… Колона зупинилась. Усiх, хто вцiлiв, перевантажили на «Урал». Щойно машина почала здавати назад — рвануло ще раз. Усе. Ось так i сидiли в автiвцi — серед поля. Снiг, мороз. Неможливо нi їхати, нi йти, нi повзти… До ранку всi побратими замерзли. А я — нi, вижив. Ще протримався чотири доби. Як зiгрiвався? Теплом свого тiла: накриюся з головою ковдрою i дихаю, дихаю…

«А що їли в полi?» — запитую.

«Гриз мерзлу кашу, — пояснює. — Вона була твердюча мов камiнь. А ще зубами розривав пакетики з медом. Замiсть води був снiг. Якось сиджу пiд ковдрою i чую звуки — нiби БМП. Невже нашi? Лише вiд думки серце так закалатало у грудях, нiби хтось бив у дзвони. Нi, помилився. То були бойовики та росiйськi телевiзiйники. Знущались, допитували. Що врятувало менi життя? Професiя медика. Точнiше — фельдшера. Доправили в донецьку лiкарню, звiдти, завдяки допомозi волонтерiв, — у Днiпопретровськ».

Вкрай важкий стан. Поранення, обмороження, сепсис… Кожна втрачена година — на вагу життя. Жодних гарантiй чи надiї. Українським лiкарям вдалося зробити неможливе: Вадим — живий. Так, тепер вiн без рук i без нiг. Власне, чому без? Кистi та ступнi Вадиму замiнили розумними протезами. «Я навiть можу працювати за комп’ютером, — хвалиться герой. — Де протезувався? В Америцi. Там для колишнiх воякiв-iнвалiдiв розроблено спецiальну програму. Я навiть навчився плавати в басейнi — без протезiв.

Читайте також: «У бійця не можна забирати пульт, бо звик до гранати в руці»

Кiлька урокiв заокеанських спецiалiстiв — i все. Коли дiстав запрошення на мiжнародний марафон, розхвилювався до слiз. Важко було повiрити, що це не сон. Уявляєте, 30 тисяч учасникiв, колишнi морськi пiхотинцi. I я — серед них. На протезах. Готуюся бiгти 10-кiлометрову дистанцiю. Нiколи не забуду те свято. Свято вiри та перемоги — над собою. Зумiв, здолав… Заради життя, заради України. Нехай весь свiт бачить i знає, що українцi — то велика i сильна нацiя. Ми вистоїмо й переможемо».

Джерело.

Related Post

facebook