fbpx
Суспільство
Про таких, як вiн, треба писати книжки, знiмати кiно. Iсторiя Вадима Свириденка, колишнього вiйськового фельдшера, вражає.

Обмороження кистей i стоп, ампутацiя, поранення стегна, правого передплiччя, гангрена – лiвого, перелом двох ребер, контузiя, сепсис… Усе витримав, не зламався й перемiг. Тепер у нього по чотири види протезiв –для рук i для нiг. Навiть для роботи за комп’ютером i для бiгу. Все це – завдяки програмi НАТО.

Вадим ще з трьома українськими параспортсменами, учасниками вiйни на Донбасi, навiть брав участь у Мiжнародному марафонi у Вашингтонi. Вiн пробiг десятикiлометрову дистанцiю за одну годину та сiм хвилин. Так, на протезах.

“Навiщо поїхав туди? Просто хотiлося довести, – каже, – передусiм собi, що навiть пiсля таких випробувань, якi випали на мою долю, життя триває. Головне – не опускати руки, i все буде добре”.

Того дня група наших воякiв виїхала на допомогу бiйцям сусiднього блокпоста. Ворожа засада. Росiйський танк стрiляв майже впритул. Вадима поранило в передплiччя та стегно…

Читайте також: Сповідь матері: «Бути мамою вбитої дитини дуже важко»

“Так я опинився в дебальцевськiй лiкарнi, – згадує герой.- Звiдти поранених транспортували “Уралом” та БМП. Їхали полями – шосе було пiд прицiлом сепаратистiв. Мiна, вибух… Колона зупинилась. Усiх, хто вцiлiв, перевантажили на “Урал”. Щойно машина почала здавати назад – рвануло ще раз. Усе. Ось так i сидiли в автiвцi – серед поля. Снiг, мороз. Неможливо нi їхати, нi йти, нi повзти… До ранку всi побратими замерзли. А я – нi, вижив. Ще протримався чотири доби. Як зiгрiвався? Теплом свого тiла: накриюся з головою ковдрою i дихаю, дихаю…

“А що їли в полi?” — запитую.

“Гриз мерзлу кашу, – пояснює. – Вона була твердюча мов камiнь. А ще зубами розривав пакетики з медом. Замiсть води був снiг. Якось сиджу пiд ковдрою i чую звуки – нiби БМП. Невже нашi? Лише вiд думки серце так закалатало у грудях, нiби хтось бив у дзвони. Нi, помилився. То були бойовики та росiйськi телевiзiйники. Знущались, допитували. Що врятувало менi життя? Професiя медика. Точнiше – фельдшера. Доправили в донецьку лiкарню, звiдти, завдяки допомозi волонтерiв, – у Днiпопретровськ”.

Вкрай важкий стан. Поранення, обмороження, сепсис… Кожна втрачена година – на вагу життя. Жодних гарантiй чи надiї. Українським лiкарям вдалося зробити неможливе: Вадим – живий. Так, тепер вiн без рук i без нiг. Власне, чому без? Кистi та ступнi Вадиму замiнили розумними протезами. “Я навiть можу працювати за комп’ютером, – хвалиться герой. – Де протезувався? В Америцi. Там для колишнiх воякiв-iнвалiдiв розроблено спецiальну програму. Я навiть навчився плавати в басейнi – без протезiв.

Читайте також: «У бійця не можна забирати пульт, бо звик до гранати в руці»

Кiлька урокiв заокеанських спецiалiстiв – i все. Коли дiстав запрошення на мiжнародний марафон, розхвилювався до слiз. Важко було повiрити, що це не сон. Уявляєте, 30 тисяч учасникiв, колишнi морськi пiхотинцi. I я – серед них. На протезах. Готуюся бiгти 10-кiлометрову дистанцiю. Нiколи не забуду те свято. Свято вiри та перемоги – над собою. Зумiв, здолав… Заради життя, заради України. Нехай весь свiт бачить i знає, що українцi – то велика i сильна нацiя. Ми вистоїмо й переможемо”.

Джерело.

Related Post

facebook