fbpx
Суспільство
Тепер я – тато-одинак. Для восьми дітей…

Ми з коханою дружиною разом прожили 27 років і виховували вiсьмох дітей, коли Бог покликав її до себе

…Якось прогулюємося з Еммою містом. У нашому морському Миколаєві гарна погода – світить тепле сонечко. І на душі нам тепло. Коли ми поруч – завжди так затишно почувалися. Бачимо, як назустріч нам прямує якийсь дідусь. Незнайомий. Зупиняється перед нами. Чекаємо, що ж то буде? Що ж хоче нам промовити? “Дивовижно. Де ще таке побачиш?” – каже зачаровано чоловік.

Сивочолий дідусь був вражений, що ми з Еммою – люди вже немолоді, а йдемо, тримаючись за руки. Пригадую собі ту прогулянку і думаю: так, наші стосунки з Еммою – дивовижа. Кохання було таке сильне, що ми ніколи не набридали одне одному. За 27 років нашого життя – жодного скандалу!

Якось мене відправили у відрядження. Їду з хлопцями в потязі, а вони між собою перемовляються: “О, нарешті свобода, нарешті відпочину від жінки”. У мене такого ніколи не було – без неї я не відпочивав, а сумував. Коли Емма затримувалась на роботі, я дивився у вікно на зупинку і все виглядав, чи це не вона виходить iз того трамвая…

Не могли ми бути в розлуці. А про зради – й тим паче мови не було. Дивуюся нині, коли сімейні пари живуть у незлагоді, сварках, зрадах, хтось навіть ходить до фахівців, аби вберегти сім’ю. Нашим ж найкращим сімейним психологом була любов. Один мій товариш, затятий холостяк, після того, як гостював у нас, навіть сам надумав одружитися. От, каже, ще б таку жінку, як твоя Емма, десь відшукати! Так, моя Емма була скарбом: ніжна, уважна, виважена, розумна.

І наша любов сильнішала з кожним роком. Усі 27 спільно прожитих літ були сповнені кохання. І Бог у всьому допомагав. Ми не були тією сімейною парою, яка боїться народжувати дітей. “Скількидасть Господь діток, стільки й будемо виховувати!” – ось наше сімейне правило. Хоч жили небагато та ніколи й думки не було, що діти – це тягар. От і народила мені кохана чотирьох синів та чотирьох доньок.

Старший син, Стас, якому 27 років, живе нині в Німеччині, навчається у Дрезденському університеті. 25-річна Аня в Києві вчиться у Духовній семінарії, 21-річна Оля – в університеті кораблебудування освіту здобуває. 18-річна Таня – обдарований музикант, вчиться грати на флейті, 16-річний Андрій – гітарист, співає у церковному хорі. 14-річний Петро – переможець обласних олімпіад з інформатики, захоплюється фізикою, грає на скрипці. Надійка, якій усього лише дев’ять, вчиться гри на піаніно, а 7-річного Павла, коли приймали до першого класу, розхвалили як неабиякого розумника. От наше багатство.

І в кожній своїй дитині я бачу кохану Емму. Коли вона захворіла, було вкрай складно. Рак молочної залози – такий діагноз. Ця хвороба забрала у нас найближчу людину. Думав, не витримаю цієї втрати. Не знав, як пережити те, що більше її не буде поруч. Якби не діти, якби не молитви, то, може, і спився би… А так, подивлюся  на своїх чудових синів та доньок і розумію – є задля кого жити, є з ким розділити свої радощі та смуток. Тож я опанував себе і взявся бути татом-одинаком без якогось страху. Віддавати дітей під чужу опіку не хотів, навіть i гадки такої не мав!

Коли би хтось побачив мій дім, то, може, і не повірив би, що я щиро щасливий. Разом зі мною зараз шестеро діток живуть. Будинок наш старий, барачного типу, стіни ледь н падають. Він був зведений ще 1834 року! Кухня тут спільна на шість квартир. Там дуже холодно взимку, ледь 8 градусів тепла набирається, так само зимно і в туалеті.

Ми з дітьми маємо дві кімнати – четверо туляться в одній, двоє — в іншій. Я був змушений піти з роботи, коли померла дружина, адже дітей треба постійно доглядати – завести та забрати зі школи, наварити, поприбирати, ще й уроки вивчит. Маємо восьмилітрову каструлю, то й суп на всіх готуємо. Добре, що й у школі діти мають обіди.

Так, грошей у нашої сім’ї небагато – маю мінімальну пенсію, а також ще допомогу кожній дитині від держави. Часом мене попросять щось змайструвати, то й віддячать якоюсь копійчиною. Отак і виживаємо. Та на долю я не нарікаю. Діти мої все розуміють: якщо маємо одну шоколадку, то між усіма й поділимо. Вони не вимагають хтозна яких цяцьок, бо знають, що живемо ми небагато. Бог нам в усьому допомагає. А ще – пам’ять про маму, мою кохану Емму, м’яка вдача якої присутня у кожній моїй дитині…

Жити, любити, народжувати та виховувати дітей – це не героїзм. Це – просто щастя. Не в кількості машин у гаражі, не в дорогих айфонах, не в найкращому вбранні слід його шукати.  Тільки там, де є любов, і там, де є Бог…

Михайло Мудрієвський, 57 років, м. Миколаїв

Related Post

facebook