fbpx
Breaking News
Не знаю, як ви, а я так любила в дитинстві ці молочні коржики! Нехитрі наче ласощі, але яке дарували задоволення! І от знайшла той самий рецепт, просто спитавши у бабусі-сусідки, що працювала колись у їдальні. Робити їх виявилося легко, а скільки радості для дітей і всієї родини!
В 52 дасть фору юним! Руда талановита красуня-австралійка  знялася у відвертій фотосесії для спецвидання американського глянцю і натякнула на продовження мега-успішного серіалу з її участю.
Прислухаємося і беремо собі: 6 звичок довгожителів, про які наче і знаємо, але…
Притча якщо не про кожного, то про багатьох з нас. Бо інколи майже всі ми так робимо: бачимо і шукаємо не ті глечики…
Вони повинні відчути, що за них моляться: привітання українським захисникам від неймовірної актриси і людини, яка постійно особисто відвідує наших воїнів на передовій.
життєві історії
Він є завжди! Або маленька історія про те, як ми спіймали САМЕ ТОЙ МОМЕНТ

До 5-ї ранку я писала статтю, бо така вона, участь журналіста-фрілансера у декреті. Здати текст було вкрай потрібно, щоб взятися за інші.

Поспала до 8-ї, а коли піднялася, мала очікуване самопочуття – як побита. Ходжу-хитаюся, в’яло вигадую щось на сніданок дітям. Неймовірні зусилля сконцентруватися і зібратися в купу, в цілу себе – марна справа. Все валиться з рук.

Валиться у прямому сенсі: поставила малечі пектися яблука. З родзинками, медом, корицею – порадувати вирішила, люблять вони таке. Поставила у духовку у скляному деко. А коли діставала гарячу посудину із запашним десертом, рука здригнулася…

Довго збирала з підлоги кашу зі скла, фольги і того, що недавно ще було яблуками. Змітала, терла, мила. Навіть на сльози енергії не лишилося.  Знаєте, буває такий стан нервового розпачу…

У малої, тієї якій півтора, зуби нові вистрибують, вередує через те страшенно. Часто і багато вередує, весь час потребує уваги. Старша нежить зі школи принесла і, звісно, поділилася з сестричкою. Разом весь час хочуть їсти, хочуть розваг, хочуть маму… Частіше, ніж зазвичай, “сваряться”, аж до бійок іноді, коли одна іншій щось ламає. А я… Я розкисла. Ну от саме тоді, коли так не час. Накрило якесь безсилля… Я розумію, що не одна така і багатьом не переливки, і навіть є ті, кому у сотні разів гірше. Але ж… Мені ж від того не легше…

Мені б зараз просто… притулитися до нього. Міцно-міцно і так легенько водночас. Слухати тишу. Слухати наше мовчання. Розчинитися в обіймах, серед його рук і його серцебиття. Хоча б на кілька хвилин… мені б вистачило.  Всього б кілька хвилин відчувати, як в мене переливаються його спокій, впевненість, додаються сили, сповнює радість. Ота проста жіноча радість, яка носить на крилах, з якою все можеш… А він – далеко. За тисячі-тисячі кілометрів. На цілий рік. Вже – майже рік… Скоро вже той грудень, скоро. Але ж… У цю мить мені від того – не легше.

День-апокаліпсис. Єдине, що зробила без великих зусиль – прийняла душ. Цілих десять хвилин стояла під прохолодними струменями, заплющивши очі, насолоджуючись дотиками вологи, вдячно вбираючи шкірою яку не яку, та все ж бадьорість. І – знову випірнаю у реальність.

Довго вдягалися, та врешті вилазимо на прогулянку. Інакше не скажеш – справді вилазимо. Роздратовано-сумні. Та треба ж таки подихати, пройтися. А надворі – лагідне ранньо-осіннє надвечір’я. Клумби у чорнобривцях, айстрах і жоржинах, у дрібних рожевих трояндах. Майданчики повні дітлашні,  повні веселощів і дзіночків-голосів.

А у нас – істерика. Ну, день такий, що поробиш. Ні у візочку сидіти наша маленька не хоче, ані ніжками тупотіти. І з сестричкою гратися теж їй не до вподоби. Навіть гойдалки і гірки не приваблюють сьогодні. Лише самокати і велосипеди інших дітей. Та не всі малюки готові своїми багатствами ділитися, і це розпалює нашу істерику до вже неосяжних і неконтрольованих розмірів. Сльози і вереск… Матусі-бабусі-татусі косо вже на нас поглядають. А я… Як же я втомилися!.. І така напруга всередині – ось-ось, і лопне напнута струна…

“Додому, додому, скоріше додому. Досить. Досить вже з мене такого “сьогодні”, – пульсує в голові.

– Розвертаємося, додому, – кажу в голос, звісно, роздратовано, бо інакше не можу, інакше – не здатна. Мала на руках, пручається, заходиться плачем. Старша мужньо і мовчки котить поруч візок.

…А вздовж алеї якою йдемо – ще зелено-ніжна трава. Дивиться на мене золотими оченятами листочків, що впали на неї з берез. І раптом щось тьохкає десь біля серця. Солодко-тепло, щемно так тьохкає. Зупиняюся. Пускаю  малу на траву. Сідаю на неї сама. А потім – лягаю.

– Хочу золотого дощу. Зробіть мені золотий дощик, будь ласка! – прошу дітей. А дівчаткам моїм – тільки того і треба! І починається диво… Диво в їх оченятах, диво в моєму серці, у повітрі, у нашому сміху…

Ми ні на кого не зважаємо, обсипаємося листям, катаємося по траві, влаштовуємо фотосесію… Як же гарно, яке ж щастя!.. Його хвилі, сонячно-золотаві, як ці березові листочки, соковиті, як травинки під нами, захлюпують нас, підхоплюють, несуть… Якнайдалі від втоми і істерик.

Несуть у найближчий магазин за  новим деком. Несуть додому, і вже через півгодини по кімнатам розливаються яблуневі пахощі, аромати кориці і радості. Ми спіймали її, нашу радість, відшукали її там, на траві, у шурхотінні нашого золотаво-чарівного дощику. Ми спіймали його – саме той момент.

А засинаючи і слухаючи, як сопуть з двох боків мої безцінні носики, заради яких я здатна подолати будь-які труднощі, я думала про те, що він, саме той момент, є у кожному дні. У посмішках, у тому, як пахне дитяче волосся, у казках з чаєм і медом на ніч, у мріях про того, хто далеко… І він, саме той момент, може заховатися навіть у п’яти тихих хвилинах у найбільш неочікуваному куточку дня… І так важливо його помітити і не прогавити! Бо саме той момент –  і є ЖИТТЯ.

Автор: Альона Мірошниченко

Related Post