Солов’їні пісні розлили у повітрі ніжність. Червневе надвечір’я розкинулося над селом пахощами стиглих вишень і полуниць, зеленим духом свіжоскошеного сіна. Десь там, де жила Зорянина душа, солодко-млосно лоскотало ЩАСТЯ.
Як же вона скучила!.. Скільки років вона не була тут, у рідному селі?15? Ні, 17. Так довго! І не важливо, що зараз майже все тут виглядає інакше. Вона все одно дивиться навколо очима свого дитинства, бачить те, що не змогли сховати від неї роки.
Останній автобус назад у Полтаву через дві години, і вона повинна встигнути зробити задумане. Втілити у життя свій План Зцілення. Зробити те, заради чого вона приїхала.
Зоряна дійшла до кінця головної сільської вулиці, яка ніколи не бачила асфальту. Звернула вліво, на порослу лопухами і підступною кропивою стежину.
За п’ять хвилин побачила скромні хрести простих сільських могил. Там, серед них, спочиває і її прабабуся, бабуся батька, ім’я якої носить Зоряна. Відвідати прабабусю було пунктом першим її Плану.
…Зоряні тоді виповнилося всього п’ять, але вона її добре пам’ятала. Висушені сонцем і працею руки, соковито-рум’яні пиріжки-булочки, великодні паски і печений гарбуз, страшні розповіді про війну і загадкові сільські повір’я і легенди…
Зоряна ввібрала їх разом з повітрям невеличкого полтавського села і тихим, наче з шурхотом, прабабусиним голосом.
Ось він, охайний горбок.
«Здрастуй!.. – подумала-прошепотіла дівчина. – Вибач мені, що так довго не приходила. Так багато всього сталося, бабусю!.. Я виросла. Через п’ять років після того, як ти полетіла від нас на хмаринці, тато з мамою розлучилися: дуже вже важко мамі-городянці давалося тутешнє сільське трудове життя, і почуття батьків не витримали іспитів…
Ми переїхали спочатку до Полтави, а потім мамі запропонували роботу у Києві. Там я закінчила школу, вступила до університету на іноземні мови.
Я знаю польську, бабусю, – мову країни, де пройшла твоя юність. А ще – англійську, німецьку. Дуже хочу вивчити італійську і побувати в Італії. Але якщо вчити нову мову в мене скоро буде час, то коли здійсниться моя мрія про подорож – навіть не припуcкаю поки що. Але я вірю, що вона здійсниться!
Все так не просто зараз у моєму житті бабусю… Але я не буду втомлювати тебе своїми проблемами.
Мені дуже шкода, що я не була з татом під час його хвороби, та я знаю, що він не був самотнім, що поруч з ним були рідні. Я кілька разів потім їздила на Чернігівщину, відвідувала його так само, як от зараз тебе…»
Зоряна подумки попрощалася, торкнулася порослого молодою травою горбка.«Я повернуся, обіцяю», – дала прабабусі мовчазну обітницю.
Хата тітки, а зараз вже баби Клави стояла на іншому боку вулиці навскіс від їхнього колишнього будинку, де вже давно мешкала інша родина.
Зоряна несміливо постукала у віконце до давньої знайомої.
Київській гості Клавдія Іванівна зраділа. Напоїла духмяним трав’яним чаєм з запашними рогаликами, розповіла про теперішнє сільське життя-буття, про зміни, спільних знайомих. Згадали, як вчила вона маленьку Зорянку вишивати хрестиком, а одна їх спільна робота – яскравий півник на паркані і соняшники поруч – так і висить у бабусі Клави на стіні спальні.
– Молодець, що вибралася до нас. Дякую, що зазирнула, – подякувала-похвалила наостанок старенька. – Може, і не побачимося вже, літа ж мої які… Бачу, дівчинко, що душа в тебе поранена, роз’ятрена. Але ти правильно зробила: рідна земля зцілює, зв’язок з корінням відновлює сили. От побачиш!
Рідна земля зцілює… Зоряна відчула це там, у великому місті. Тому вона тут.
Пройшла знайомими вуличками, вийшла не лужок одразу за селом. До струмочка, що дзюрчав так само дзвінко і заспокійливо, як і тоді, коли дитиною прибігала вона сюди потайки від дорослих: розмовляти і гратися з вітром, конюшиною, травами…
Навіть не роздивившись, чи нема кого навкруги, перейшла до третього пункту Плану.
Розкинула, наче птаха крила, руки. Опустилася спочатку на коліна, а потім лягла на землю, розпласталася на смарагдовій вологій траві, притулилася до неї животом, грудьми, обличчям. Серцем.
Злилася з нею, відчуваючи, як вбирає земля її біль і гризоти, як полишають вони її разом з тихими риданнями.
– Гей, дівчино, вам погано? – чоловічий голос несподівано повернув її у дійсність. Зоряна підняла залите сльозами лице.
– Та ні. Я… я просто… – мурмотіла розгублено.
Риси молодого чоловіка, що схилився над нею, сколихнули щось всередині.
– Ростик?..
– Точно, я, – широко, відкрито і знайомо посміхнувся чоловік. – Зі мною-то зрозуміло, а ось ти… Зорянко? Ти хіба?..
– А хто ж ще? Привіт!- вже повністю оговтавшись, відповіла дівчина.
– Ти чого це… валяєшся тутечки? Та ще сама? – в очах Ростислава – неприховані здивування і цікавість.
– Та так… Вирішила підживитися силами рідної землі, – чесно зізналася Зоряна. «Вірніше – підлікуватися» – виправила себе подумки.
Ростик знизав плечима – мовляв, що з вас, жінок, візьмеш.
– Коли вже ти тут вродилася оце, прогулятися не бажаєш знайомими місцями? – запропонував. – Поностальгуємо разом, – знову посміхнувся, по-хлопчачому зовсім.
– А ти майже не змінився, навіть ластовиння он нікуди не поділося! – по-доброму підколола друга дитинства Зоряна.
І все навкруги раптом стало таким осяяним, сонячним, немов випарувалися над Зоряною всі хмари і небо стало чистим-чистим.
– Ходімо, звісно! Як же я рада тебе бачити, Ростику, ти навіть не уявляєш!
– Уяви, я тебе теж, – засміявся Ростислав.
Вони були погодками, сусідами і друзями по вигадкам і забавкам. Хованки, войнушки, лазіння по сіновалам… – чого тільки не було! Йдучи зараз поруч, вони обоє яскраво бачили-згадували ті давні дні і відчували, як піднімається в душі теплими хвилями прозора дитяча радість.
Присіли на стовбур схиленої над невеличким озерцем верби майже посеред села.
– Не хочеш все-таки розказати, чому через стільки років ти тут? – подивився на Зоряну Ростислав, і погляд його став пронизливо-уважним.
Вона помовчала, дивлячись на дрібні хвильки, а потім тихо, але впевнено відповіла:
– Хочу, дуже хочу, Ростику!.. Мені це так потрібно…
І вона розповіла.
Про те, як на четвертому курсі вийшла з великого кохання заміж за Олександра, старшого на сім років. Про те, як нелегко було їм спочатку, як допомогала Сашкові, починаючому бізнесмену, розвивати власну справу, як разом не спали ночами через роботу.
А коли все налагодилося, почали обоє заробляти достатньо – у чоловіка бізнес пішов угору, Вона перекладами займалася, – їй запропонували попрацювати у Польщі.
Зоряна поїхала на три місяці у Варшаву і… зустріла там своє справжнє кохання. Та таке, що звело з розуму, запаморочило, перевернуло весь її світ.
Нічого не хотіла – ні заможного життя з Олександром, ні Києва. Одного Марека, тільки одного його. Бути поруч, дихати ним, жити ним.
Марек не був одруженим, але збирався перед зустріччю з Зоряною обвінчатися з тихою Беатою.
Весілля не відбулося. Марек теж поринув у нові стосунки.
Але… ненадовго. Зоряна про це не здогадувалася.
Повернувшись до Києва, подала на розлучення і помчала назад до Варшави, продовжила контракт з фірмою, що була не проти і надалі працювати з талановитою і відповідальною українкою.
Вона малювала собі довгу і щасливу дорогу з Мареком, а він якось ввечері, коли йшли неспішно Старим Мястом, холодно і чітко повідомив їй, що розібрався в собі і кохає Беату, що повертається до неї.
Зоряна назавше запам’ятає це відчуття: твердої поверхні під ногами в одну секунду не стало, під ними розверзалась величезна прірва, така темна і глибока, що страшно зазирнути.
Не впасти, не зникнути у безодні якимось дивом допомогло лише те, про що вона не встигла сказати Мареку і не скаже, мабуть, ніколи. Не скаже, тому що кохала більше за життя, і хоче, щоб він мав щасливе життя. А не розривався серцем між родиною і їх дитинкою, що через шість місяців народиться на світ. Це її рішення, і навряд, чи вона його змінить.
– Власне, це все, Ростику… Я сама, але скоро стану матір’ю, і це дає мені сили. Я не пропаду, я не впала у прірву, а значить – зможу і надалі. У колишнього, Сашка, все добре, хоча він і важко переживав наш розрив. Зараз в має близьку людину і я за нього щиро рада.
Мені ж життєво-необхідно було сюди приїхати… Розумієш, чому. Рідна земля лікує, зв’язок з корінням відновлює сили, – повторила вона мудрі слова Клавдї Іванівни. – Знаєш, Ростику, бувають такі величезні помилки, більші від Всесвіту, які своїм вибухом породжують нове життя. І я ні про що не шкодую, все так, як потрібно, я в це ВІРЮ.
Ростислав провів Зоряну на автобус, обмінялися телефонами.
– Ти подзвони, будь ласка, якщо потрібна буде допомога, – попросив дівчину, знову посміхаючись своєю особливою, але зараз сумною усмішкоюю. – Я, бач, холостякую досі, вільний у своїх пересуваннях і примчу одразу – лише позви!
Не позвала.
Через півроку Ростислав сам приїхав в Київ. За цей час, окрилений, немов хлопчина, зробив ремонт в старенькому батьківському будинку, влаштувався у Полтаві на хорошу роботу у будівельну фірму. Працював позмінно, тож встигав наводити порядки і в оселі.
Сподівався? Дуже. Надія сповнювала енергією, несла вперед.
У столичний шостий пологовий будинок прийшов з великим букетом ніжно-кремових троянд у компанії Зоряниної мами.
Через місяць привіз в свій оновлений дім двох найкоханіших у світі господинь, а разом з ними – ЩАСТЯ.
Просте, земне, кольору ранкового неба, сонця і весняної молодої трави. Справжнє.
Автор: Альона Мірошниченко
