fbpx

– Давай ми посидимо всі разом десь у піцерії, чи в макдональдс з дітками сходимо? Ти ж повинна мене зрозуміти. Я не кожного року такий шикарний ремонт роблю. Мої то діти виросли, а ось за твоїми малявками треба дивитись і дивитись, – говорила мені сестра. Так важко на душі, як в той день, мені ще ніколи не було. Особливо коли в коментарях під світлинами всі вихваляли її талант до краси

– Давай ми посидимо всі разом десь у піцерії, чи в макдональдс з дітками сходимо? Ти ж повинна мене зрозуміти. Я не кожного року такий шикарний ремонт роблю. Мої то діти виросли, а ось за твоїми малявками треба дивитись і дивитись, – говорила мені сестра. Так важко на душі, як в той день, мені ще ніколи не було. Особливо коли в коментарях під світлинами всі вихваляли її талант до краси.

Прикро, але нічого. Поки всі спільні друзі і мама в один голос розхвалювали ремонт Василини на вечірці, влаштованій сестрою з приводу закінчення ремонтних робіт, ми з дітьми сходили в парк.

Мамі, яка зателефонувала мені під час святкування, щоб дізнатися, чому ми не прийшли, я нічого не сказала. Послалася на справи. Мені ще за тиждень було сказано, що нам у Василини вдома робити нічого: – Діти, сама розумієш.

Ми і так насилу дочекалися, коли наші підростуть і перестануть на шпалерах малювати. Вибачай, Наталю. Потім якось десь зустрінемося.

Обмальовувати шпалери – не про моїх дітей. Вони жодного разу не зобразили жодної такої “картини”. Ні в своїй кімнаті, ні де-небудь ще. У них завжди були у вільному доступі рулони старих шпалер, ватмани, альбоми для малювання і пачка паперу для принтера. Вибирай – не хочу. А ось племінники – ще ті художники: всякі каракулі, машинки, будиночки на всіх поверхнях в квартирі, починаючи від стін, закінчуючи холодильником.

Мені ніколи було ображатися на сестру, треба було вирішувати проблему з лікарняними. Я вдова, бабуся дітей з татової сторони дуже далеко, а наша з Василиною мама ще молода і у неї своє життя.

Раніше ми з Василиною частенько відправляли дітей один до одного в разі лікарняного. Якщо графік роботи дозволяв. Так що я перейнялася пошуками тимчасової няні, подумки побажавши Василині удачі.

Далеко за нянею ходити не довелося – сусідка-пенсіонерка з задоволенням погодилася іноді мене виручати на оплатній основі.

Соціальні мережі Василини рясніли світлинами, ремонт фоном був знятий у всіх ракурсах. Вона відповідала збентеженими смайликами на захоплені коментарі: “Вау! Краса! Де такі шикарні шпалери купили?”

Ми з сестрою спілкуватися не перестали: її сімейство ходило до нас в гості, спільні посиденьки в кафе теж ніхто не відміняв. І тут, як грім серед ясного неба, подзвонила Василина, поділилася новинами: – У мене дві новини, хороша і погана.

Хороша – я чекаю дитину, погана – ми з Володею розлучаємося. Вона вирішила порадитися з приводу дитинки, що робити?

У таких справах я не порадник, тому сказала їй, що буду поважати будь-яке її рішення. Але м’яко натякнула, що одній з трьома дітьми, одна з яких буде зовсім крихтою, навряд чи вона впорається.

– Ти ж одна справляєшся! А де двоє, там і третій! Все, я вирішила! – сказала Василина.

Чим менше часу залишалося до появи на світ третього племінника, тим частіше Василина стала приходити до мене в гості. Ходила вона не просто так, вмовляла з’їхатися: – Разом краще буде. Я в декрет піду, діти завжди під наглядом будуть. Ти свою квартиру здаси, підмога фінансова з’явиться.

Так, Василину було шкода. Так, я розуміла, що їй буде ой як непросто. Але… Міняти звичний ритм життя мені не хотілося. Я порадилася з дітьми. Вони в один голос відповіли, що не хочуть жити у тітки Василини. Що було логічно: тут у них одна кімната на двох, там була б одна на чотирьох. І троє осіб у другій кімнаті: я, сестра і новонароджений племінник.

Я дала Василині пораду: мирися з чоловіком. Запропонувала допомагати речами, одягом і продуктами. Але не переїздом. Коли Василина зрозуміла, що моє рішення залишиться незмінним, її прорвало. Сестра наговорила мені гидот: що я завжди їй заздрила – і чоловік у неї кращий був і більше заробляв; і що з нас двох вона гарніше; і діти в неї розумниці, не те що мої.

Я не знала, що сказати. Завжди жила своїм життя, тільки раділа її благополуччю. І тут таке. Перед тим як піти, сестра припустила можливу причину моєї відмови в переїзді: – Ти просто злишся, що я тебе після ремонту до себе додому запрошувати перестала! Вона пішла, грюкнувши дверима. Мамі до проблем Василини справи немає: вона відразу відправила мою сестру до лікаря, та відмовилася, мама вмила руки.

Чоловік Василини, поки ще офіційний – вона не дає йому розлучення, повертатися не збирається. Каже, що більше не може з нею жити. Але фінансово він допомагає, квартиру на неї переоформив, я сама документи бачила. Деякі наші з сестрою спільні знайомі перекинулися на її бік, видаливши мене з друзів в соціальних мережах.

Василина розповіла їм, що я не бажаю допомогти сестрі через те, що колись вона заборонила мені і моїм дітям до неї приходити, переживаючи за ремонт. Сподіваюся, що Василина заспокоїться, знайде в собі сили інакше поглянути на ситуацію. Я від своїх слів не відмовляюся – чим зможу, тим допоможу, але тільки не такою допомогою, яку хоче сестра.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page