1200 гривень – саме стільки я залишив мамі на столі, коли збирав речі й ішов. Це були не аліменти, не борг, не плата за дитинство. Це був мій спосіб сказати “досить”. Бо навіть любов мусить мати межу.
Мені 35. Я програміст. У мене є дружина, Анна. І ми знову живемо в моїх батьків. Чому? Бо півтора року тому мій тато потрапив у лікарню після, а мама попросила – поверніться, бо я не справлюсь сама. Тоді це звучало як прохання. Тепер – як пастка.
У нас була окрема квартира. Маленька, але наша. З кавоваркою, яку я купив на першу зарплату. Зі стіною, яку Анна сама фарбувала. Там ми сварились і мирились, святкували перші роковини і просто жили.
А тепер… Тепер я щовечора приходжу з роботи й чую:
– Володю, а Анна не могла б підігріти борщ по-людськи? Він же холодний, як льодяник. А я цілий день на ногах.
Або:
– Ти знаєш, скільки коштує цей корм для кота, якого вона завела? Що, не можна купити дешевший?
Або просто:
– Колись ти був моїм хлопчиком. А тепер ти… господар.
Анна мовчить. Вона завжди мовчить, коли їй боляче. Вона намагається не вступати в конфлікт. Але я бачу, як вона стискає губи, коли мама називає її “пані-баришнею” або “ясновельможною”.
Я просив маму не виносити сміття зі словами “знову повна кухня після твоєї принцеси”. Я пояснював. Я намагався. Але щоразу стикався з її фірмовим:
– Я їй слова кривого не сказала. Це ти щось вигадуєш.
Але я бачив, як Анна витирає очі в кімнаті, думаючи, що я не бачу. Бачив, як вона кладе телефон і каже:
– Мені здається, твоя мама хоче, щоб я зникла.
Вона не кричала. Не шантажувала. Вона просто мовчала. А мовчання Анни – найгірше.
Мама ж грала в іншу гру. Вона вміла втиснути провину в найпростіше речення. Коли я казав, що у нас немає зараз зайвих грошей – вона відповідала:
– Звісно. У вас тепер свої пріоритети. Я ж не рахуюсь.
Але вона рахувалась. Вона рахувала все. Хто скільки купив. Хто що з’їв. Хто коли з’явився. Я не витримав, коли вона одного разу сказала Анні:
– Раніше ти не була така. Ти змінилася.
Анна не відповіла. Але вночі вона сказала:
– Володю, я більше не можу. Я не хочу всього того через твою маму.
Я відчував, як щось у мені тріщить. Я не був між двох вогнів. Я був одним із них. Бо мовчав. Бо терпів. Бо виправдовував. Але ціною Анни. Ціною нас.
Наступного дня я поговорив із мамою. Сів навпроти, як дорослий до дорослої. Без істерик.
– Мамо, ми з Анною йдемо. Ми винаймемо щось. Маленьке. Неважливо.
– Ви тата кинете? – спитала вона, не підвищуючи голосу. Але в кожному слові був натиск.
– Ми будемо приходити. Я допомагатиму. Але жити тут більше не можемо. Нам тісно.
– Вам зі мною тісно?
– Ні. Нам тісно в цій грі. Де завжди хтось винен. Де не можна бути просто людьми.
Вона мовчала довго. А потім сказала:
– Ну й ідіть. Я ще подивлюсь, як довго ви протягнете без мами.
Я кивнув. І пішов. Без скандалу. Без валізи. Просто пішов на кухню, поклав 1200 гривень на стіл. І вийшов. Ми з Анною знайшли однокімнатну. Пахло вогкістю. Газова плита хрипіла. Але це було наше.
Тато? Він подзвонив через два дні.
– Сину, я не проти, що ви пішли. Ти молодець, що зумів. Я колись не зумів.
Я стояв із телефоном біля вікна, дивився на сіру стіну навпроти. Але мені було світло. Бо я вперше не вибачався за те, що живу.
А мама… Вона не дзвонила. І я не дзвонив. Бо іноді любов – це не “потерпи ще трохи”. А “я тебе люблю, але мені треба вижити”.
Мені важко. Іноді я прокидаюсь і думаю: “Може, я перегнув?” Але тоді чую, як Анна сміється на кухні, і згадую – я вибрав не втечу. Я вибрав свободу.
А ви як вважаєте? Чи є межа, де любов має зупинятися? Чи повинна дитина завжди бути “вдячною”, навіть якщо це точить її щодня? Чи можна залишитися добрим сином, обравши власне життя?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
