fbpx

13 років тому мама продала квартиру в нашому місті і купила моєму молодшому братові кімнату в Києві. Моя сім’я – я, чоловік і дитина – тоді жила в бабусиній трикімнатній квартирі, яка була записана на маму. І саме цю квартиру було вирішено продати, щоб купити вісімнадцятирічному Ромі житло в столиці. Брат виріс, мама взялася за «чесний» розподіл. А недавно вона мені сказала, що її життя прожите даремно. Що вона народила двох дітей, ночами не спала, а все це було даремно: тепер вона нікому не потрібна

13 років тому мама продала квартиру в нашому місті і купила моєму молодшому братові кімнату в Києві.

Але про все по порядку.

З молодшим братом Романом у нас різниця десять років. Коли Ромі виповнилося вісімнадцять, і настав час вступати в університет, він вирішив поїхати в столицю.

Гуртожиток. Заочне навчання, робота і оренда житла. Унніверситет в нашому місті. Варіантів було багато, але був обраний зовсім інший.

Моя сім’я – я, чоловік і дитина – тоді жила в бабусиній трикімнатній квартирі, яка була записана на маму. І саме цю квартиру було вирішено продати, щоб купити вісімнадцятирічному Ромі житло в столиці.

Бабуся хотіла заповідати свою нерухомість мені і Ромі, але не встигла. Мама була в курсі, і пообіцяла, що як тільки Рома виросте, вона чесно поділить все між нами. Брат виріс, мама взялася за «чесний» розподіл.

Молодший син виявився для мами дорожчим, ніж дочка і внучка. Нас попросили вирішувати свої проблеми з житлом самостійно. Мама продала трикімнатну, розраховуючи на однокімнатну в Києві.

Але виручених грошей вистачило тільки на кімнату. Я не стала будувати підступи і мститися, тихо-мирно виписалася разом з донькою перед продажем, і прописалася до родичів чоловіка, які прийшли нам на допомогу в цьому питанні.

Просто виставити нас на вулицю мамі здалося мало. Вона ще й розмову завела про те, що Ромчику треба допомагати грошима. Це прохання було супроводжене обіцянками: зате коли він отримає диплом, повернеться додому, буде отримувати хорошу зарплату, то все мені повернеться сторицею.

Годувати й утримувати брата, який став власником нехай і невеликої, але нерухомості в столиці, я не стала. Ми з матір’ю посварилися і практично перестали спілкуватися.

Я взагалі після цього випадку припинила спілкування з більшістю родичів, адже мама влаштувалася на другу роботу, щоб відсилати гроші Ромі, а мене всі взялися соромити за це. А мені соромно не було, ось і найшла коса на камінь.

Далі ми жили кожне своїм життям. Через рік після виселення ми взяли іпотеку, неабияк помотавшись по орендованим квартирам. Друга дитина у нас так і не народилася через іпотечної навантаження на наш бюджет.

Так, долітали якісь плітки про брата і маму: Рома одружився на третьому курсі, мама їздила до нього на весілля, він влаштувався на роботу, переїхав жити до дружини, дочки корінних жителів столиці, почав іноді висилати мамі гроші, у нього народилася дитина. Мама відразу, як від Роми полетіла фінансова відповідь, залишила другу роботу.

Але мені на все це, скажімо так, було байдуже. Хоча було трохи прикро: мені, коли я вчилася, ніхто не допомагав. Я вибрала інститут у нас в місті, працювала, ще дивилася за братом. Ніхто не купив мені квартиру, не утримував.

Не те, що б ми з мамою взагалі не спілкувалися. Зустрічалися, найчастіше випадково, я до неї в лікарню ходила, коли вона захворіла. Мама внучку бачила раз може п’ятнадцять за весь час після продажу квартири і від’їзду Роми.

Після продажу бабусиної квартири пройшло тринадцять років. Брат більш-менш стоїть на ногах, у нього двоє дітей, квартира в Києві, в яку він вклав ту саму кімнату, ще взяв іпотеку.

І ось уже два роки, як допомагати мамі він не може. А вона недавно вийшла на пенсію. Зате у нас з чоловіком все добре: іпотеку ми півтора року як виплатили, доньці шістнадцять років, у обох стабільна робота, у чоловіка ще й непогана по провінційним мірками кар’єра. Жити б і раділи, якби не мама.

Вже не знаю, яких байок їй нарозповідав Рома, але мама свято вірила, що варто їй вийти на пенсію, як син забере її до себе в Київ. А там онуки поруч, повний пансіон в квартирі сина, з особистих коштів – пенсія і гроші за оренду її квартири. Багата сита старість. Але от невдача: нікому вона там в столиці не потрібна.

Мама прийшла до нас каятися. Плакала, що зробила для Ромочки все, навіть добрими стсунками зі мною пожертвувала. А він про все забув. І про те, як мама надривалася, щоб Рома міг спокійно вчитися і ні про що не думати.

І про те, що кімнату йому мама купила, вигнавши старшу дочку і внучку. І ні, мамі зовсім не гроші від нас знадобилися. Їй стали потрібні сім’я і внучка.

Ох, не на ту дитину мама ставку зробила. Чи не на того. Моя дочка, яка виросла без бабусиних тепла і ласки, не жадає компанії бабусі. У неї своє життя: навчання, друзі і подружки, кіно і кафе, підготовка до іспитів і вступу. Для бабусі там місця немає.

Мій чоловік категорично проти маминої присутності у нас вдома. Він прекрасно пам’ятає, як ми з трирічною дочкою збирали речі на її прохання.

А я… Я давно на неї не ображаюся. Мені її дуже шкода. Адже вона стільки років робила все заради Ромочки, жила заради нього, кілька років працювала по шістнадцять годин на добу, щоб він в столиці не голодував. Все той час, який мама могла б присвятити своєму життю, вона займалася не зрозумій чим.

Останнім часом ми з нею стали часто бачитися. Тільки удвох, моя сім’я не горить бажанням їздити до неї в гості. Я дивлюся на неї, мотаю на вус і думаю про те, як уникнути її помилок. В цьому плані мені простіше: дитина у мене одна, нікого виділяти в любимчики.

Нещодавно вона мені сказала, що її життя прожите даремно. Що вона народила двох дітей, ночами не спала, горщики виносила, любила… Але все це було даремно: тепер вона нікому не потрібна.

Я так не хочу, не хочу повторити її долю. І якщо раніше я шкодувала про те, що у дочки так і не з’явився брат або сестра, то тепер вважаю це благословенням. Все, що не робиться, на краще… майже завжди.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page