15 000 доларів. Саме стільки попросив у мене мій син Іван, сидячи на старому дивані, з холодним обличчям і вимогливим тоном, ніби я йому боржник, а не мати. – Ти все життя тягнула мене в бідності, тепер маєш допомогти! – кинув він, навіть не відводячи погляду. У мене в руках задрижала чашка з чаєм, і я відчула, як серце стискається. Як пояснити дитині, що я не друкарський верстат для грошей? Що я все життя жила для нього, а тепер виявилось, що цього замало?
Коли мені було двадцять три, я тримала на руках маленького Івана і обіцяла йому світ. Світ без сліз, без болю, без нужди. Минуло тридцять років, і тепер він сидить навпроти мене на старому дивані, схрестивши руки на грудях, і говорить тихо, але так, що кожне слово влучає в саме серце:
– Мам, ти зіпсувала мені життя. І тепер маєш мені допомогти. Інакше… я більше не хочу тебе бачити.
Знаєш, важко усвідомити, що найбільша любов твого життя бачить у тобі не опору, а поразку. А ще важче – не впасти на місці від цієї правди.
Все почалося давно. Коли я, замість омріяного інституту, вибрала роботу в крамниці, бо треба було годувати малого. Коли не купувала собі нових чобіт, а латала старі, бо Іванові треба було книжки до школи. Коли після зміни поверталася додому, натягувала халат і ще пекла пиріжки, аби хоч на свята йому було солодко.
Іван ріс тихим хлопцем. Добрим. Розумним. Але десь на якомусь повороті ми розминулися. Він замкнувся у своїй кімнаті, у своїх планах, у своїх образах. А я залишилася з кухлем чаю і безсонними ночами.
– Я хочу взяти кредит на квартиру, – сказав Іван того вечора, не дивлячись мені в очі. – Але без першого внеску банк не дасть. Мені потрібно 15 000 доларів. І я розраховую на тебе.
Я майже впустила чашку. 15 000 доларів. Це більше, ніж я заробила за два роки.
– Іване, я не маю таких грошей, – прошепотіла я.
Він стиснув губи.
– Звісно. У тебе ж завжди “немає”. Як і в дитинстві. У мене ніколи не було нормального рюкзака, велосипеда, відпусток біля моря. Ти все життя була бідною. І зараз твоя бідність – це теж моя проблема.
Я відчула, як земля під ногами зникає. Хочеться кричати, що я робила все, що могла. Що я працювала на трьох роботах. Що я віддавала все, що мала. Але він не хоче цього чути.
– Мам, ти завжди тягнула лише до мінімуму. А мені потрібно більше. Мені потрібне життя, а не виживання.
Я мовчала. І тільки в голові постійно крутилася думка: невже я справді провалила все життя мого єдиного сина?
Через тиждень ми зустрілися ще раз. Іван прийшов не сам. З ним була Марічка – його наречена. Симпатична дівчина з довгим русявим волоссям і дуже холодним поглядом.
– Катерино Павлівно, – сказала вона так, ніби зверталася до бухгалтера на перевірці. – Ми хочемо створити сім’ю. І якщо ви зараз не допоможете Івану, ви зруйнуєте наші плани. Хіба це те, чого ви хочете?
Я посміхнулась крізь сльози.
– Я не хочу вам заважати. Але я і не банкомат.
Іван зірвався:
– Ти навіть зараз думаєш тільки про себе! Про своє убоге життя! Про свою стару квартиру і свої книжки на полицях! А я все дитинство думав: коли ми нарешті почнемо жити нормально?
Я піднялася з крісла. Мені було так боляче, що хотілося провалитися крізь підлогу.
– Іване, – сказала я, намагаючись не заплакати. – Я тебе люблю. Але я не винна в тому, що не змогла купити тобі кращого життя. Я дала те, що могла. Себе. Час. Турботу. І якщо цього замало, тоді… тоді я справді не знаю, що ще сказати.
Він мовчав. А Марічка знизала плечима і знову втупилася в телефон.
Коли вони пішли, я довго сиділа біля вікна. Дощ бив у скло. Вулиці розмивало. І в мені теж щось розмивало. Я не знала, чи хочу ще боротися за їхню любов, чи варто просто відпустити.
Наступного дня я пішла до церкви. Не молитися. Просто постояти. Подумати. Біля мене сиділа старенька бабуся і тихенько перебирав вервицю. І я подумала: а може, все життя ми б’ємося за любов тих, хто бачить у нас тільки недоліки?
Увечері я наважилася набрати Івана.
– Сину, – сказала я. – Я не можу дати тобі 15 000 доларів. Але я можу допомогти тобі іншим: я завжди буду поруч. Я завжди вислухаю. Я допоможу, чим зможу. Але не грошима. Тому що я не маю їх. І тому що любов не міряється доларами.
На тому кінці була тиша. Довга тиша.
– Зрозуміло, – сказав він нарешті і кинув слухавку.
Не знаю, чи зрозумів він насправді. Але я вперше відчула полегшення. Я вперше не виправдовувалась. І не кланялась в пояс за те, чого не змогла дати.
Іноді треба прийняти: ти не в силах змінити минуле. Але можеш перестати карати себе за те, що любив як умів.
Сьогодні я знову сиджу біля вікна. П’ю чай. Спостерігаю, як вітер крутить золотисте листя на дорозі. І вірю: прийде день, коли Іван сам зрозуміє, що любов матері не в шкільних ранцях і не в метражі квартир. А в тому, що вона завжди стояла поруч, навіть коли її було не видно.
А як ви думаєте? Чи повинна мама все життя “відплачувати” дитині за те, що не могла дати більше? Чи варто колись поставити крапку і відпустити цей тягар?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
