18 300 гривень. Саме стільки в мене лишалося на місяць після сплати оренди, комуналки й шкільних внесків. І це на трьох: я та двоє дітей. Після розлучення Степан залишив мені дітей і “право” самостійно зводити кінці з кінцями. Аліменти — 2200 на місяць. Коли я спитала, чи не соромно йому, він тільки сказав: – Маріє, я ж теж не на курорті. Тут, у Неаполі, життя дороге. А я в цей час рахувала, на скільки разів вистачить одного кілограма гречки.
Після 18 років шлюбу я опинилася з двома дітьми, кредитом на холодильник і тишею, яка різала слух. Степан пішов, грюкнувши дверима, лишивши після себе мийку з недомитим посудом і нову дівчину на аватарці.
Він подався в Італію — “заробити на нове життя”, як він це назвав. А я лишилась у старому. У нашій сірій квартирі на п’ятому поверсі без ліфта, з дітьми, яких треба годувати і вчити посміхатись, коли хочеться кричати.
Я пам’ятаю той вечір дуже чітко. У мене в руках була платіжка за газ, а на телефоні — повідомлення від сина:
– Мам, у мене завтра змагання. Прийдеш?
А в душі я кричала: як? Як я прийду, коли в мене три роботи і вже злипаються очі? Але я відповіла:
– Прийду. Обов’язково.
Це слово “обов’язково” тоді трималося на каві й вівсянці. І на любові, яку я витискала з себе до останньої краплі.
Коли Степан пішов, він залишив “тільки найнеобхідніше”. Це означало, що телевізор він забрав. Дитячі велосипеди — лишив. Аліменти? 2200 гривень. На двох. І жодного сорому в голосі.
– Маріє, я ж не винен, що тут мало роботи.
– Але ж діти їсти просять щодня.
– І я їм щось куплю, як приїду. Хіба не досить? – спокійно відповідав він.
Ні, не досить. Ніколи не було досить.
Я працювала вдень у бухгалтерії, а ввечері мила підлоги в поліклініці. Знаєш, як воно — прати чужі плями з білого кахлю, поки твої власні розмазуються всередині? Щовечора я проковтувала втому, натягувала усмішку, бо вдома чекали діти. І кожен їхній “мам, подивись” був для мене важливіший за премію чи нове пальто.
Одного разу Михасик, мій син, підійшов із зошитом:
– Мамо, напиши мені розповідь про сім’ю.
Я зупинилась, подивилась на нього і ледь не розплакалась.
– А ти напиши сам. Що думаєш – те й пиши.
– А тато? Його теж писати?
Я не знала, що відповісти. Сказала лише:
– Як відчуваєш, так і буде правильно.
Найважче було не тоді, коли не було грошей. Найважче – коли не було віри, що стане краще. Я сиділа ночами і рахувала: чи вистачить до стипендії, чи не відріжуть світло. Але ще гірше — коли почала втрачати себе. Жінку. Людину. Я стала функцією: зароби, нагодуй, заспокой.
І тоді я пішла до психолога. Так, зібрала 600 гривень і просто пішла.
– Ви не винні в тому, що він не доріс до відповідальності, – сказала вона. – Але ви маєте дорости до любові до себе.
Ці слова пробили мене. І щось у мені змінилось. Ні, Степан не змінився. Він досі пише раз на місяць: “Я перерахую наступного тижня”. Але змінилась я.
Я почала вставати на 15 хвилин раніше. Щоб зібратись. Пити каву наодинці. Придумала собі традицію: щосуботи читати хоч 10 сторінок книжки. Для себе. Ще за місяць записалась на онлайн-курси, і тепер веду облік у двох компаніях дистанційно. Трішечки легше стало дихати.
Одного дня донька Вероніка підійшла до мене, обняла і сказала:
– Мамо, я хочу бути схожа на тебе, коли виросту.
Я розплакалась. Це було найдорожче “дякую” в моєму житті.
А Степан? Він приїхав на Різдво. У дорогій куртці, з подарунками, що мали перекрити його відсутність. Але діти були обережні.
Вони вже знали: подарунки — не тепло. І я знала.
Він сидів за столом, ліниво посміхаючись, і мовив:
– Ну, ти добре тримаєшся. Не чекала.
Я мовчала. Бо вже не було злості. Була дистанція. Захищена любов’ю до себе.
– Маріє, може, все ще можна зліпити назад?
Я поглянула на нього спокійно.
– Ні, Степане. Вже не треба.
І він зрозумів. Мовчки вийшов. А я лишилася. Вперше — не розбита, не змучена. Просто спокійна. Бо я знала: я справлюсь.
Сьогодні ввечері ми з дітьми пекли печиво. У мене на руках мука, в голові — плани. На літо я хочу повезти їх на море. Уперше. Ми ще не були.
Я не знаю, скільки ще буде складних днів. Але я точно знаю: я більше не боюсь.
Іноді, коли вкладаю дітей спати, я думаю:
А скільки ще жінок отак мовчки тримають цей світ на своїх плечах? Скільки з нас заслуговують на більше, ніж виживання?
Може, і вам знайоме це відчуття? Що робити, коли тягнеш усе сама, а підтримки немає? Як не зламатись?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
