Емальований чайник. Я дивилася на нього і хотіла плакати.
Коли гості розійшлися після скромного святкування мого 60-річного ювілею, я почала відкривати подарунки. Було кілька конвертиків і якісь корисні речі. Від сина з невісткою я чекала чогось особливого. Адже матері невістки вони на її 60 років подарували путівку в Єгипет.
І коли я відкрила їхній подарунок, там був емальований чайник.
Уявіть моє розчарування, якийсь навіть розпач, я б сказала.
Я нянчу обох онуків, беру їх на вихідні, щоб діти могли відпочити. Вони працюють, їм важко. Я ж це розумію.
Я й сама працювала без упину, щоб їх підняти. Але чим далі, тим більше я бачу, що від мене просто чекають, що я буду. Буду поруч. Буду допомагати. Буду забирати дітей. Буду економити на собі, щоб їм дати більше.
Моя пенсія навіть 5 тисяч не досягає. Але я відкладаю. Хай там що, але хочеться зробити подарунок онукам на день народження, додати синові з невісткою на щось важливе. Вони ж молоді, у них багато потреб.
А потім я отримую ось це. Чайник.
Емальований.
Наче мені 80 років, і я тільки сиджу біля плити, кип’ячу воду та дивлюсь у вікно.
Я сіла за стіл, поставила перед собою той чайник і довго на нього дивилася. А потім вирішила подзвонити подрузі.
— Ніно, привіт.
— Ой, ну що, гарно відсвяткували? Як тобі день народження?
Я мовчала, не знала, з чого почати.
— Ти не повіриш, що мені син з невісткою подарували.
— Що?
— Чайник. Емальований.
Вона замовкла.
— Ти жартуєш?
— Ні.
— Це вони так пожартували?
— Не знаю. — Я покрутила чайник у руках. — По них не видно було, що жарт.
— Стривай. Це той син, якому ти щоразу гроші даєш, як у тебе трохи можливість з’являється?
— Він.
— Це та невістка, якій ти дітей доглядаєш, аби вона могла працювати і не бігати по садках?
— Вона.
— А вони взагалі розуміють, що ти для них робиш?
Я важко зітхнула.
— От скажи, Ніно, я що, забагато від них чекала?
— Ти чекала хоча б елементарної уваги. Вони матері невістки путівку в Єгипет подарували. А тобі чайник.
— Може, я сама винна? Може, я привчила їх до того, що я завжди є і мені від них нічого не треба?
— Знаєш, — голос у Ніни став серйозним, — я тобі скажу так: ти багато віддала своїй сім’ї. Але чи оцінили вони це?
Я знову подивилася на цей чайник з великою намальованою полуницею.
— А що мені тепер робити?
— А ти хоч раз спробувала щось зробити для себе? Не для них, не для онуків, а для себе?
Я розгубилася.
— Ну, не знаю, мабуть що ні.
— От і спробуй. І подивись, що буде.
Я поклала слухавку.
А потім взяла чайник, встала і винесла його на балкон. Дивилася на нього довго.
А потім подумала: а може, настав час щось змінити?
Що скажете? Як мені тепер ставитися до них? Як бути далі?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
