fbpx
життєві історії
20 років свого життя я віддала роботі в Італії. То я вчила дітей, то купувала їм квартири. І ось на католицьке Різдво я повернулася в Україну. Та діти досі мене не бачили. Вони ображені, що в такий важкий час я їх “кинула”. Річ у тім, що вони не працювали, а жили на “євро”, які я їм висилала. “Халява”, так скажемо, закінчилася

20 років свого життя я віддала роботі в Італії. То я вчила дітей, то купувала їм квартири. І ось на католицьке Різдво я повернулася в Україну. Та діти досі мене не бачили. Вони ображені, що в такий важкий час я їх “кинула”. Річ у тім, що вони не працювали, а жили на “євро”, які я їм висилала. “Халява”, так скажемо, закінчилася

Пів свого життя я прожила в такій чужій для мене Італії. Сама я з маленького села, родина наша жила, так скажемо, не багато. Мама і тато працювали на городі, мали невеличку господарку і дбали про бабусю, яка хворіла. Після її відходу нам по спадщині дістався маленький дерев’яний будиночок в самому кінці села.

Вийшло так, що мама, ще молода, серйозно занедужала. В землі вона більше не могла працювати, та й на корови, свині та гуси сил не хватало. Батьки дбали про мене, але зі зрозумілих причин не балували надто,  точніше, зовсім не балували. Тому і я з дитинства навчилася цінувати кожну копійку, яка дістається важкою працею.

Мені ледь виповнилося вісімнадцять років я вискочила заміж за Петра з сусіднього села. Та нас відрізняло те, що чоловік був з доволі багатої родини. В селі в них був великий і двоповерховий будинок, але родина багатодітна. Окрім мого чоловіка в батьків було ще три дочки і ще один син Іван.

Разом із Петром ми вирішили оселилися у нашому старенькому будинку, який залишився від бабусі. Батька тоді вже не було, а за мамою треба було наглядати.

Боженька подарував нам із Петром двох діток: сина та донечку. Але пожили з чоловіком ми недовго: він покинув мене, пішов до іншої. Діти тоді ходили до школи. Щоб забезпечувати сім’ю, я вирішила поїхати на чужину. Син та донька залишилися з бабусею.

В Італії я працювала цілих 20 років, щоб дати дітям гарну освіту. Потім купила сину та доньці по квартирі у місті, сплатила їм весілля, постійно висилала гроші. Нещодавно зрозуміла, що вік та здоров’я вже не дозволяють мені працювати так, як раніше. І душа болить від того, що коїться в рідній Україні, мені страшенно закортіло додому.

Повідомила дітям, що планую повертатися на рідну землю, але вони, на диво, прийняли таку новину “в штики”, точніше – зовсім не зраділи зовсім не зраділи. А син взагалі сказав, що я тільки про себе й думаю, і скинув слухавку. Дочка мені говорила, що в цей час всі вони залишилися без роботи, і те, що я висилаю їм гроші єдине, що їх рятує. Інакше вони не проживуть.

Максим і Анна взяли за звичку зі мною зв’язуватися по вайберу щодня, умовляти, щоб я залишилася, оскільки лише я їхнє спасіння в цій ситуації. Я спершу навіть задумалася, що вони праві, але серце підказувала робити по-своєму. Я ж пів свого життя присвятила дітям, з мене годі. Пора пожити трішки для себе. Вони дорослі люди і в змозі самі про себе подбати.

На саме католицьке Різдво я повернулася в рідне село. Оселилася у нашому старому будинку. Думаю, зроблю тут ремонт. Добре, що потай від усіх я відкладала для себе євро. Я неймовірно сумувала за рідною землею, своїми односельчанами, які привітно мене вітали дома. Мені тут так добре, затишно. Та й у селі безпечніше, ніж у місті, у наш важкий час.

Та на душі у мене туга. Діти затаїли на мене образу, оскільки я їх не послухалася і приїхала додому. Вони не захотіли мене досі бачити. Я сильно не напрошуюсь. Думаю, вони повинні самі зрозуміти, що не праві.

Я стільки часу працювала на них, а все це зовсім не цінується.

Боляче, дуже боляче з цим жити…

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page